Щастя за святковими цінами

Щоденник

— Дякую, мамо, — встав із-за столу, потягнувся Ярослав. — Піду трохи покоштаю. Не хвилюйся, обережним буду, а й машин увечері вже мало.

— Як тільки купив авто — весь вільний час у ньому проводиш. Та й женитись давно пора. Ще й кажуть, що в чоловіка машина на першому місці.

— Мам, будь ласка, — підійшов, обійняв її. — Знаєш, як я мріяв про власне авто? От покоштаю, трохи відпочину — тоді й про сім’ю подумаю. Чесно-пречесно.

— Та гаразд. Вже майже тридцять, а ти в машинки граєшся, — потряпала сина по голові. — Іди вже.

Ярослав вийшов з під’їзду, підійшов до авто, струсив пухкі сніжинки з лобового скла. Посвідчення було давно, батько дозволяв кермувати старим «Запорожцем», поки той не розбився. Досвіду вистачало. Але відчуття власного авто було новим, захоплюючим.

Довго збирав гроші, ретельно обира́в. Тепер кожен вечір катався містом, іноді виїжджаючи на трасу. Коли хтось голосував на дорозі — підбирав, грошей не брав.

Сів за руль, повернув ключ, послухав урчання двигуна. Додав гучності на радіо, повільно виїхав з двору.

У світлі фар миготіли сніжинки. Зима цього року почалася різко, за кілька днів завалило все снігом. Без мети їздив вулицями. На одній побачив жінку з хлопчиком. Зменшив гучність, зупинився, опустив пасажирське вікно.

— До вулиці Будівельників підвезете? — заглянула в салон.

Вона виявилася молодою, гарною.

— Сідайте, — кивнув на переднє сидіння.

— Скільки коштуватиме? Далеко ж їхати.

— Не хвилюйтеся. З гарних дівчат грошей не беру. — Побачивши її зляканий погляд, поспішив додати: — Сто гривень вас влаштує? Та сідайте вже, не вкушу, — засміявся.

Молода жінка відчинила задні двері, пропустила наперед сина, потім сіла сама. Ярослав вирулив на головну дорогу.

— А скільки в тебе кінських сил? — спитав хлопчик.

— Кінських? А я й не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Дивись, коли купував авто, обирав те, що сподобалось зовні, щоб було зручно. А потужність мене не дуже цікавила. Ти, мабуть, розбираєшся?

— Так.

— А як тебе звати, знатоку?

— Олежко. А тебе?

— Ого, який серйозний. Я Ярослав. Вибач, друже, руку не пода́м, — сміявся.

— Годі, Олежу. Не заважай дядькові, — сказала мати.

— Та нехай говорить. Гарний у вас син. Гарний Оле́жко. Пря́ма гра слів. — У дзеркалі заднього виду зустрів її погляд. У грудях стало тепло.

Нічне місто світилось вітринами, ліхтарями. Біля торгових центрів вже стояли ялинки, миготіли кольорами. До Нового року ще місяць, але святковий настрій відчувався.

— Зупиніться біля цього дому.

— Може, до під’їзду?

Вона мовчала, дивилась убік. Зупинився на початку довгого дев’ятиповерховика.

Вийшла, тримала двері, чекала сина.

— Олежу, швидше, — підганяла.

— А ти завтра за мною приїдеш? — плаксиво спитав він.

— Заберу тебе у неділю. Не плач, а то ніс закладе. Виходь уже.

Оле́жко повільно рушив до дверей. Ярослав вийшов.

— Тримайте. — Жінка простягнула сто гривень.

Взяв купюру, склав навпіл, поклав у кишеню.

— Збережу її, як талісман. — Серйозно простягнув руку хлопчикові. — Бувай.

— Бувай. — Вклав свою маленьку ручку у його долоню.

— Ну все, ходімо. Баба вже чекає. — Потягла його за собою.

Через кілька кроків Оле́жко обернувся. Ярослав помахав рукою. Тоді побачив, як від іншої машини до них вийшов чоловік. Поцілував матір, простягнув руку хлопчикові. Але той різко відвернувся.

«У неї побачення, а син ревнує. І з маминим другом він не ладнає», — подумав Ярослав, і ця думка його зраділа.

Сів у авто, додав звуку. Ля̀на Білозерська співала: «Ти моя тиха вода…» У салоні ледь вловимо пахло парфумами. Навіть глянув у дзеркало — ніби вона все ще сидить ззаду. Але там було порожньо.

Кататись розхотілося. Пісня дратувала, переключив радіо. З голови не йшов її погляд. Звичайна жінка, але щось у ній було.

Кілька років тому закохався у жінку старшу за себе, з донькою. Сказав матері.

— Вона старша. У неї дитина. Ти молодий, вродливий, хіба не знайдеш собі дівчину? Сину, не роби помилки… — благала мати.

Потім вона сильно переживала, ніби зруйнувала його щастя. Ярослав неА коли вночі закінчили святкувати, мама шепотіла йому на вухо: “Дивися, синку, вони принесли нам щастя, як той подарунок, якого ми так чекали.”