Прибережний куточок

**Денник**

Вечір обіймав маленьке приморське містечко. Осінь тут ще не давала про себе знати, лише відпочивальників поменшало. Тарас був із тих, хто не любив пляжну метушню та спеку. Тому для поїздки до моря обрав саме жовтень. Ще теплувато, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Та й ще одна причина спонукала його сюди приїхати.

Він йшов повільно, вдивляюся в назви вулиць на будинках. Думав, що приїде — і все згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного дому зупинився, дістав із кишені папірець і перевірив адресу. Все вірно. Адреса та сама, але замість старого одноповерхового будиночка стояв двоповерховий особняк із гостроверхим дахом. Крізь чавунні прути паркану добре було видно доглянутий сад із деревами, обсипаними плодами лайму, хурми та яблук.

Тарас скинув із плеча спортивну сумку, поставив біля ніг, дістає із штанів хусточку й витирає спітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він бачив її зі спини. «Невже її мати ще жива?» — пронеслось у ньому. Жінка тим часом підняла з землі таз із білизною та збиралася йти. Тарас набрав у легені повітря й голосно покликав:

— Господиня! Кімнату здаєте?

Жінка обернулася, глянула на нього й підійшла до калітки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Вона була його ровесницею.

— Ви хочете кімнату зняти? — запитала вона, примруживши очі й вдивляючись у його обличчя.

— Так. Знайомі влітку тут відпочивали, порадили до вас звернутися, — збрехав він.

— Чого ж так пізно? Сезон вже майже скінчився.

— Мені саме тепер. Спеки не терплю. — Тарас усміхнувся. — То що, здасте кімнату?

— Та всі, скільки є. Пустують. — Жінка поставила таз на землю й відчинила калітку. — Заходьте, двері відчинені.

Тарас підхопив сумку й пройшов повз неї.

— Ідіть у хату, — знову запросила вона, коли він невпевнено зупинився біля порогу.

Увійшовши у просторий передпокій, що був і вітальнею, він оглянувся: чисто, світло, меблі гарні й затишні, ніби нічого спільного з тим, що він пам’ятав.

— Ваша кімната нагорі, підемо, покажу, — провела його господиня.

Сходи ледве скрипнули під його вагою. Раніше другого поверху не було. Чи точно він потрапив куди треба?

— Двері праворуч. Надовго приїхали? Хоча, яка різниця. Ванна — за сусідніми дверима. Одна на три кімнати, але зараз ви тут самі, тож користуйтеся.

Тарас увійшов у невелику затишну кімнату. У вікні — море, над яким палав малиновий захід сонця.

— Ніби в казці, — вирвалося в нього.

— Ваші знайомі попередили про оплату? Зараз не сезон, знижу ціну. Харчування окремо.

— Мене все влаштовує. — Він озирнувся на жінку й посміхнувся. — Як до вас звертатися?

— Називайте Марією. А вас як?

— Т… Тарас, — ледве не запнувшись, відповів він.

«Марія. Невже це та сама Марія? Як вона змінилася. А чого я чекав? Що через сорок років вона залишиться тією самою дівчинкою? Час усіх змінив. Схоже, вона мене не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.

— А ви раніше не бували у нас? — раптом запитала Марія, ніби почула його думки. — Ви так дивитеся, що я подумала…

— Не думаю, що був у цьому будинку раніше, — він знову окинув кімнату поглядом.

— Вечерятимете? — спитала Марія.

— Якщо вам не важко, — Тарас намагався знайти в її рисах колишнє.

— Зовсім ні. За двадцять хвилин спускайтеся. — І вона вийшла.

Тарас важко сів на ліжко. Воно виявилося м’яким, але не заскрипіло. Тоді, сорок років тому, він жив знизу, у тісній кімнатці. Другого поверху ще не було.

«Не впізнала. Та й не дивно — сорок років минуло. Вона, мабуть, і думати про мене забВранці, коли він прокинувся, на кухні пахло кавою і свіжим хлібом, а за вікном грала дитяча сміячка — Марія зустрічала онуків, що приїхали раптово, і в її очах світилася та сама радість, що колись так звабила його.