ХІРУРГИ ЗДАЛИСЯ — АЛЕ ЛЮБОВ СТАРШОЇ МЕДСЕСТРИ ПОВЕРНУЛА ЇЇ ЖИТТЯ

У невеликій лікарняній палаті панував напівтемрява. Легке світло від настільної світильниці ледь освічувало обличчя дівчинки. Їй щойно виповнилося п’ятнадцять, але життя вже дарувало їй більше страждань, ніж більшість дорослих могла б витримати. Оксана втратила батьків у страшній аварії, і дитячий будинок став її домом. А тепер — ця лікарня.

Гострий біль у грудях привів її до міської лікарні. Лікарі вивчили її аналізи, результати обстежень… і розвели руками.

— «Прогноз вкрай несприятливий. Операція майже неможлива. Вона не переживе анестезію. Це безнадійно», — зітхнув один із хірургів, знімаючи окуляри.
— «А хто підпише згоду? У неї нікого немає. Ніхто її не чекає. Ніхто не доглядає», — тихо додала медсестра.

Оксана все чула. Вона лежала нерухомо під ковдрою, заплющивши очі, намагаючись стримати сльози. Але сил плакати вже не було — всередині відчувалося лише порожнеча. Вона втомилася боротися.

Два дні минули в тиші й нерішучості. Лікарі проходили повз її палату, шепотілися, але рішення не приймали.

Та одного тихого вечора, коли лікарня, здавалося, засинала, двері скрипнули. Увійшла літня медсестра. Її руки були зморщені від часу, форма вицвіла — але очі… очі світилися таким теплом, яке Оксана відчула, навіть не подивившись.

— «Привіт, донечко. Не бійся. Я тут. Дозволиш посидіти з тобою?»

Оксана повільно відкрила очі. Жінка сіла біля неї, поклала на тумбочку маленький хрестик і почала тихо шепотіти молитву. М’яко втерла чоло Оксани старовинною хусточкою. Вона не задавала питань. Не говорила кліше. Вона просто… була поруч.

— «Мене звати Ганна Михайлівна. А тебе?»
— «Оксана…»
— «Яке гарне ім’я… У мене онуку теж Оксана кликали…» — голос жінки трішки затремтів. «Але її вже немає. А ти, доню… тепер моя. Ти не сама. Розумієш?»

Вперше за багато днів Оксана дозволила собі заплакати. Беззвучні сльози котилися по щоках, коли вона вхопила руку старої жінки.

Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував.

Ганна Михайлівна прийшла до відділення з нотаріально засвідченими документами. Вона підписала згоду на операцію, ставши тимчасовою опікункою Оксани.

Лікарі були в шоці.

— «Ви розумієте, на що йдете?» — запитав головний лікар. «Якщо щось станеться—»
— «Я чудово розумію, шановний», — спокійно, але твердо відповіла Ганна. «Мені втрачати нічого. А вона… у неї є шанс. І я хочу бути цим шансом. А якщо ви, з усією вашою мудрістю,