Я завжди буду поруч, не переживай

**Щоденниковий запис**

Сьогодні вперше вдягла яскраву літню сукню, трохи підфарбувала тонкі губи й уважно оглянула себе в дзеркалі. «Може, волосся перефарбувати?» Зітхнула й вийшла з квартири.

На вулиці стояв справжній літній спек. Сонце палило, зелень раділа, а по блакитному небу пливли білі барашки хмар. Нарешті, адже весь травень і половину червня трималася прохолода з вітрами та дощами.

Марічка гуляла у невеличкому сквері навпроти дому, коли не швендяла по магазинах. Це навіть не сквер, а так, обгороджені підстриженими кущами галявини, перетяті викладеними плиткою стежками, вздовж яких стояли лавки. Пройдеться Марічкою по цих доріжках, сяде відпочити на одну з лавок біля пам’ятника Шевченку перед університетом. Лавки тут зручні, зі спинками, не такі, як звичайні.

Сіла, підставила обличчя сонячним променям, що пробивалися крізь листя. Чотирирічна дівчинка з кумедними русявими кісками з радісним визгом женала голубів. Її мама сиділа на сусідній лавці й дивилася у телефон.

Навпроти Марічки сів чоловік у світлих штанях і блакитному светрі, теж спостерігаючи за дівчинкою. Нарешті її мама сховала телефон у сумку й повела доньку. Дивитися більше було ні на що. Марічка зустрілася поглядом із чоловіком. Він підвівся й підійшов до її лавки.

— Не заважатиму? — спитав, сідаючи неподалік. — Я часто вас бачу. Поруч мешкаєте?

«Пристав. Старий, а туди ж», — подумала Марічка й нічого не відповіла.

Чоловік не засмутився, залишився сидіти.

— А я от у тому будинку живу. З балкона вас помічав. У університеті вчився, працював і все життя тут.

— Ви викладач? — поцікавилася Марічка. Оце так допитливість.

— Був. Давно на пенсії.
Марічка кивнула мовчки.

— Нарешті погода налагодилася. Ви вдова? Завжди самотня. — Додав чоловік.

«От причепився. Точно, пристав», — вирішила Марічка.

Але втомилася від самотності й мовчання. Не з меблями ж розмовляти.

— Тепер вдова. Ми з чоловіком розійшлися. Давно. А потім він помер. — Чомусь відверто призналася.

— У мене дружина теж померла два роки тому. — Чоловік підвів обличчя до неба, ніби шукав там її.

Розмова плавно пішла про дітей і онуків. Марічка дізналася, що син Олега живе за кордоном, а донька з родиною — у Києві. Колись, коли була жива дружина, вони часто зіМарічка закрила щоденник, провела пальцем по обличчю на фотографії Олега й прошепотіла: “Бувай, мій любий, скоро побачимось.”