Connect with us

З життя

Наступний крок — за мною

Published

on

— Оксано Василівно, та ви з глузду з’їхали! — голос завідувачки Людмили Степанівни прорізав тишу методичного кабінету. — У п’ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?

Оксана акуратно склала методичні посібники в стопку, не підводячи очей. Руки тремтіли, але вона намагалась цього не показувати.

— Якось подінусь, Людмило Степанівно.

— Та ви тямите, що робите? Тридцять шість років у школі! Поважена вчителька, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гарну! Що вам вдома робити?

Оксана нарешті підвела голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.

— А що я тут роблю? Кожен день те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюсь, ніби сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Людмило Степанівно. Вони мене не чують.

— Дурниці! Учора ж Марина Гаврилюк казала, що тільки від вас її Олежко математику розуміє!

— Розуміє… — гірко посміхнулась Оксана. — А на перервах що робить? У телефон уп’явся, як і всі. Чогось запитаю — микає у відповідь. Об’ясняю задачу — у вікно дивиться. А вдома сидить до трьох ночі в цих своїх іграх.

Людмила Степанівна важко зітхнула, підійшла до вікна.

— Оксанко, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?

— Не знаю, — тихо відповіла Оксана. — Чесно кажучи, вже й не знаю.

Оксана йшла додому знайомими подвір’ями, автоматично рахуючи сходи під’їзду. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачувано, розписано по хвилинах.

— Мам, ти рано сьогодні! — здивувалась донька Іринка, визираючи з кухні. — Щось трапилось?

— Подала заяву, — стисно відповіла Оксана, проходячи у свою кімнату.

— Яку заяву? Мамо, ти куди? — Іринка кинулась слідом.

— На звільнення.

Іринка зупинилась, наче вкопана, потім схопилась за одвірок.

— Та що з тобою? Температура є? — Вона кинулась до матері, почала щупати її лоб.

— Даруй, Іринко. Нічого не болить. Просто вирішила.

— Як вирішила?! Мам, ти розумієш, що кажеш? — Іринка сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!

Оксана зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.

— А що в мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилась на доньку втомленими очима. — Іринко, я кожного ранку прокидаюсь, наче на страту. Іду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю в сотний раз те саме, а в голові одна думка: коли це скінчиться?

— Мам, ну це в усіх буває! Професійне вигорання. Треба у відпустку поїхати, відпочити…

— Відпочити? — Оксана гірко засміялась. — Іринко, я сорок років не відпочивала. Сорок років кожен день до школи, кожен вечір із зошитами. Кожні вихідні готуюсь до уроків. Кожну відпустку — курси підвищення кваліфікації чи город копати. Коли мені відпочити?

Іринка мовчала, перебираючи край светра.

— А що Юрко скаже? — нарешті запитала вона.

— А до чого тут Юрко?

— Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…

— Ми що? — Оксана повернулась до доньки. — Бачимось раз на тиждень, по неділях. Ходимо в кіно чи театр. Потім він мене провожає додому, цілує в щоку та йде до себе. Вже три роки те саме.

— Але ви ж планували…

— Планували? — Оксана встала, підійшла до дзеркала. — Іринко, подивись на мене. Що ти бачиш?

Іринка зніяковіло знизала плечима.

— Бачу маму.

— А я бачу стару жінку. Сиві волосся, які фарбую кожен місяць у тому самому перукарні. Зморшки, що додаються щороку. Руки, які знають лише крейду та зошити. Очі, що забули світитись. І знаєш, що найстрашніше? Не пам’ятаю, коли востаннє сміялась. По-справжньому, а не ввічливо посміхалась.

Іринка підійшла до матері, обняла її.

— Мам, ну що ти кажеш? Ти гарна, розумна…

— Рум— Розумна? — Оксана відсторонилась. — Якби була розумною, не прожила б усе життя так, ніби його за мене хтось інший вирішив.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − одинадцять =

Також цікаво:

З життя17 хвилин ago

Відтінки щастя

**Відтінки щастя** О, привіт, друже, промовив Андрій, впускаючи до хати свого друга дитинства Тараса, який мешкав у місті. Здоровенькі були,...

З життя18 хвилин ago

Коли народилася їхня донька Надінка, Андрій та Регіна були у небесній радості: Та невдовзі дивна поведінка їхнього золотистого ретривера Ясмин почала затьмарювати їхнє щастя

Коли народилася їхня донька Олеся, Андрій та Марія були в найвищому блаженстві. Та незабаром дивна поведінка їхнього золотистого ретривера Зірки...

З життя1 годину ago

Мене кинула власна матір біля чужих дверей. Через 25 років вона влаштувалася до мене прибиральницею, не знаючи, що я – та сама донька, яку колись віддала.

Коли мене покинула рідна матір біля дверей чужої хати. Через двадцять пять років вона влаштувалася до мене прибиральницею, не знаючи,...

З життя1 годину ago

Санітарка облила завідувача відділення нечистотами через відмову прийняти пораненого жебрака у брудному одязі

Вечір у хірургічному відділенні тягнувся нескінченно, ніби час застиг, а повітря стало густим, насиченим запахом антисептиків. У кутку медсестринської, освітленій...

З життя1 годину ago

Дві душі в одному серці

Одна душа на двох Коли в родильному будинку Маряні принесли дві однакові дитинки, вона спершу трохи злякалась. Хоча вона й...

З життя2 години ago

Коли народилася їхня донька Надінка, Андрій та Ореста були у захваті: але незабаром дивна поведінка їхнього золотистого ретривера Ясминки затьмарила їхнє щастя

Коли їхну доньку Світлану народилася, Олексій і Марія були у небесній радості. Та незабаром дивна поведінка їхнього золотистого ретриверa Зірки...

З життя2 години ago

Учні знущалися з нової вчительки, намагалися довести її до сліз, але за кілька хвилин сталося неймовірне

У 10-Б класі вже давно не було постійного вчителя з літератури. Одна пішла у декрет, інша не витримала й місяця....

З життя3 години ago

Щось заворушилося під сукнею нареченої, коли вона підписувала шлюбний документ…

Свято було наповнене радісним гомоном. М’яке світло лилося крізь високі вікна, позолочені крісла були зайняті вишукано одягненими родичами та друзями....