Наступний крок — за мною

— Оксано Василівно, та ви з глузду з’їхали! — голос завідувачки Людмили Степанівни прорізав тишу методичного кабінету. — У п’ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?

Оксана акуратно склала методичні посібники в стопку, не підводячи очей. Руки тремтіли, але вона намагалась цього не показувати.

— Якось подінусь, Людмило Степанівно.

— Та ви тямите, що робите? Тридцять шість років у школі! Поважена вчителька, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гарну! Що вам вдома робити?

Оксана нарешті підвела голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.

— А що я тут роблю? Кожен день те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюсь, ніби сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Людмило Степанівно. Вони мене не чують.

— Дурниці! Учора ж Марина Гаврилюк казала, що тільки від вас її Олежко математику розуміє!

— Розуміє… — гірко посміхнулась Оксана. — А на перервах що робить? У телефон уп’явся, як і всі. Чогось запитаю — микає у відповідь. Об’ясняю задачу — у вікно дивиться. А вдома сидить до трьох ночі в цих своїх іграх.

Людмила Степанівна важко зітхнула, підійшла до вікна.

— Оксанко, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?

— Не знаю, — тихо відповіла Оксана. — Чесно кажучи, вже й не знаю.

Оксана йшла додому знайомими подвір’ями, автоматично рахуючи сходи під’їзду. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачувано, розписано по хвилинах.

— Мам, ти рано сьогодні! — здивувалась донька Іринка, визираючи з кухні. — Щось трапилось?

— Подала заяву, — стисно відповіла Оксана, проходячи у свою кімнату.

— Яку заяву? Мамо, ти куди? — Іринка кинулась слідом.

— На звільнення.

Іринка зупинилась, наче вкопана, потім схопилась за одвірок.

— Та що з тобою? Температура є? — Вона кинулась до матері, почала щупати її лоб.

— Даруй, Іринко. Нічого не болить. Просто вирішила.

— Як вирішила?! Мам, ти розумієш, що кажеш? — Іринка сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!

Оксана зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.

— А що в мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилась на доньку втомленими очима. — Іринко, я кожного ранку прокидаюсь, наче на страту. Іду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю в сотний раз те саме, а в голові одна думка: коли це скінчиться?

— Мам, ну це в усіх буває! Професійне вигорання. Треба у відпустку поїхати, відпочити…

— Відпочити? — Оксана гірко засміялась. — Іринко, я сорок років не відпочивала. Сорок років кожен день до школи, кожен вечір із зошитами. Кожні вихідні готуюсь до уроків. Кожну відпустку — курси підвищення кваліфікації чи город копати. Коли мені відпочити?

Іринка мовчала, перебираючи край светра.

— А що Юрко скаже? — нарешті запитала вона.

— А до чого тут Юрко?

— Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…

— Ми що? — Оксана повернулась до доньки. — Бачимось раз на тиждень, по неділях. Ходимо в кіно чи театр. Потім він мене провожає додому, цілує в щоку та йде до себе. Вже три роки те саме.

— Але ви ж планували…

— Планували? — Оксана встала, підійшла до дзеркала. — Іринко, подивись на мене. Що ти бачиш?

Іринка зніяковіло знизала плечима.

— Бачу маму.

— А я бачу стару жінку. Сиві волосся, які фарбую кожен місяць у тому самому перукарні. Зморшки, що додаються щороку. Руки, які знають лише крейду та зошити. Очі, що забули світитись. І знаєш, що найстрашніше? Не пам’ятаю, коли востаннє сміялась. По-справжньому, а не ввічливо посміхалась.

Іринка підійшла до матері, обняла її.

— Мам, ну що ти кажеш? Ти гарна, розумна…

— Рум— Розумна? — Оксана відсторонилась. — Якби була розумною, не прожила б усе життя так, ніби його за мене хтось інший вирішив.