Лише він розуміє мене

— Що у нас на обід? — поцікавився Ярослав, принюхуючись. — Ти щось готуєш?

— Готую. Печиво для Лорда. Із індичкою та вівсянкою, — з гордістю відповіла Оксана й дістала деко. — У нього зараз складний період. Линня, грумінг, настрій постійно змінюється. Вирішила пригодувати його.

Оксана крутилася біля столу в короткому халаті кольору топленого молока. Біля її ніг скакав Лорд — маленький пухнастий шпіц з очима, ніби відданого вірянина. Він гавкав і пищав від радості.

Ярослав не поділяв їхнього ентузіазму. Він вирвався з роботи на обід, але, схоже, сьогодні їстиме лише Лорд.

— Та чудово, — протягнув він. — А у нас на обід що?
— Ну, не знаю. Можеш яєшню зробити. Або замовимо щось. Ти ж сам казав, що тобі все одно, що їсти.

Він не сперечався. Бо справді так казав. Бо сварятися через їжу здавалося дріб’язковим.

Оксана завела Лорда ще задовго до зустрічі з Ярославом. Коли їй було дев’ятнадцять, померла її мати. Батько, не знаючи, як втішити доньку, просто приніс цуценя.

З того часу Лорд став центром її життя. Коли вона переїхала до Ярослава — точніше, наполігла, щоб він пустив її у свою київську двокімнатну — Лорд, звісно, поїхав першим. Буквально. У величезній переносці на передньому сидінні таксі, ближче до печі, щоб не замерз.

Ярослав не заперечував. Тоді йому здавалося милим, як вона розмовляла з собакою, як піклувалася. Але через три роки ця ніжна любов почала нагадувати хворобливу залежність. І, на жаль, вона не поширювалася на інших.

Ярослав мовчки їв локшину швидкого приготування, стоячи біля раковини. Віра Степанівна з’явилася якраз вчасно. Вона немов серцем відчувала, що відбувається в сім’ї сина. Жінка увійшла в дім із пакетом, де були контейнер із борщем, пачка сиру й акуратно завернена в фольгу куркова грудка.

— Ну що, як молодята живуть? — жваво запитала вона з порога.
— Та все добре, мамо. Оксана тут Лорду печиво пече.
— О, знову Лорд. Ну, хоч не для гостей, а то якось я випадково спробувала його «ласування», — пожартувала вона, ховаючи в цій жарті краплю отрути.

Оксана немов не зрозуміла натяку. Вона відійшла, пропускаючи свекруху, й сяюче посміхнулася.

— У нас сьогодні печиво з індичкою! Хочете спробувати? Воно без печінки, це інший рецепт.
— Ні, дякую. Я сьогодні курку запекла. Для людей, — відповіла Віра й прямиком пішла до холодильника.

Досвідчений погляд свекрухи ковзнув по вмісту. Полиця з йогуртами, пакет молока й банка варення. Ще того самого, що вона передала молодим півроку тому.

А ось на окремій полиці акуратно стояли контейнери з їжею для Лорда. З підписами, із намальованими на стікерах серцями.

— Ну так, головне — Лорд, — пробурчала Віра, закриваючи дверцята.

Ярослав зітхнув і вийшов. Передчасно, голодний, з тяжким серцем. Він все ще думав, що це дрібниці, що все налагодиться, що можна вирішити. Але щось не виходило.

Минув рік. Багато чого змінилося. Як мінімум, у сім’ї з’явилося поповнення. Оксана народила хлопчика, Тарасика. Спочатку бабуся сподівалася, що тепер у житті невістки все стане на свої місця.

Але реальність швидко охолодила Віру.

Свекруха почула крики ще на сходовому майданчику. Протяжні, захльобуючі, відчаА потім Віра побачила Тарасика, що плаче на ліжку, а Лорд облизує його обпічені щічки, і в її серці промайнула думка: “Іноді любов виявляється не там, де ми її шукаємо”.