ВІН СТАНЕ ЧАСТИНОЮ НАШОГО ЖИТТЯ…

Пронизливим дзвінком дзвінок сповістив, що хтось прийшов. Оксана скинула фартух, витерла руки й пішла відчиняти двері. На порозі стояла донька з молодим хлопцем. Жінка впустила їх у квартиру.

— Привіт, мамо, — чмокнула її донька в щоку. — Знайомся, це Віталік, він буде жити з нами.

— Добридень, — привітався молодий чоловік.
— А це моя мама, тітка Оксана.
— Оксана Іванівна, — поправила вона доньку.
— Мам, що в нас на вечерю?
— Горохова каша й сосиски.

— Я не їм горохову кашу, — відповів хлопець, роззувся й пройшов у кімнату.
— Ну, мам, що ти, Віталік не їсть горох, — дівчина зробила величезні очі.
Хлопець розташовся на дивані, кинувши на підлогу свій рюкзак.
— Це, власне, моя кімната, — сказала Оксана.
— Віталік, ходімо, я покажу, де ми житимемо, — гукнула Марічка.
— А мені тут подобається, — буркнув хлопець, підводячись з дивана.
— Мам, а ти поки придумай, чим нагодувати Віталика.
— Я навіть не знаю, у нас ще залишилася півпачки сосисок, — знизала плечима Оксана.
— Піде, з гірчицею й кетчупом, і хлібцем, — відгукнувся він.
— Ну й добре, — лише й змогла сказати Оксана, направляючись на кухню. — Раніше вона додому кошенят і цуценят приносила, а тепер ось це привела. Тепер його ще й годуй.

Вона наклала собі горохової каші, кинула на тарілку дві підсмажені сосиски, підсунула тарілку з салатом і з апетитом взялася вечеряти.
— Мамо, ну що ти тут сама їси? — на кухню увійшла донька.
— Тому що я прийшла з роботи й хочу їсти, — відповіла Оксана, жуючи сосиску. — Хто хоче поїсти, той нехай сам собі накладає або готує. І ще в мене до тебе питання: чому Віталік у нас житиме?
— Як чому? Він мій чоловік.

Оксана ледь не поперхнулася.
— Як чоловік?!
— Ну, ось так. Твоя донька вже доросла й сама вирішує, за кого їй виходити заміж. Мені, до речі, уже дев’ятнадцять.
— Ви мене на весілля навіть не запросили.
— Та якого весілля? Просто розписалися, і все. Раз ми тепер чоловік і дружина, то й житимемо разом, — відповіла Марійка, косичись на жуючу матір.
— Ну, мої вітання. А чому без весілля?
— Якщо в тебе є гроші на весілля, можеш віддати їх нам, ми знайдемо, куди їх витратити.
— Зрозуміло, — Оксана продовжувала їсти. — А чому саме у нас?
— Бо в них однокімнатна квартира, і вони живуть там утрьох.

— Тобто варіант знімати не розглядався?
— Навіщо нам знімати, коли є моя кімната? — здивувалася донька.
— Зрозуміло.
— То ти нам даси щось поїсти?
— Марійко, каструля з кашею на плиті, сосиски на сковороді. Якщо мало, у холодильнику ще півпачки. Береш, накладаєш і їси.
— Мамо, ти не розумієш, у тебе тепер ЗЯТЬ, — виділила останнє слово Марійка.
— І що? Я маю тут гопак відтанцювати на честь цієї події? Марійко, я прийшла з роботи, я втомилася, давай без цих ритуальних танців. Руки-ноги є, обслуговуйте себе самі.
— Ось тому ти й не заміжня!

Марійка злісно подивилася на матір і пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Оксана поїла, помила за собою посуд, витерла стіл і пішла до себе. Там вона переодягнулася, взяла сумку зі спортивним і поїхала до фітнес-клубу. Вона була вільною жінкою і кілька вечорів на тиждень проводила у спортзалі й басейні.

Ближче до десяти вечора вона повернулася додому. У передчутті гарячої кави виявила на кухні справжнісінький хаос — хтось безумовно намагався готувати. Кришка від каструлі з кашею зникла, сама страва підсохла й потріскалася. Упаковка від сосисок валялася на столі, поруч лежав зачерствілий хліб без пакета. Сковорода підгоріла, і її антипригарне покриття хтось подряпав виделкою. У мийці стояв брудний посуд, а на підлозі розливалася солодка пляма. У квартирі смерділо цигарками.

— Оце так новинка. Марійка ніколи такого не робила.

Оксана відчинила двері до доньки. Молоді пили вино й курили.
— Марійко, іди прибери на кухні. Завтра купиш нову сковороду, — сказала матір і пішла до себе, не замкнувши двері.
Марійка зірвалася з місця й кинулася за нею.
— А чому ми маємо прибирати? І де я тобі візьму гроші на сковороду? Я не працюю, я вчуся. Тобі, що, посуду шкода?
— Слухай, Марійко, ти знаєш правила цього дому: поїв — прибери, налапав — прибери, щось зламав — купи нове. Кожен прибирає за собою. І так, мені шкода сковороду, вона ж не копійки коштує, а тепер безповоротно зіпсована.
— Ти просто не хочеш, щоб ми тут жили, — випалила донька.
— Неа, — спокійно відповіла Оксана.

— Але тут є моя частОксана глянула на доньку, зідхнула і тихо сказала: “Твоя частка — це твоє життя, і я не можу його за тебе прожити”.