Закоханість, що плутала серце

Одна жінка закохалася в чоловіка. Відчувала до нього потяг. Подобався їй цей мужчина. Дуже приваблював. Вона думала, що кохає.

І дуже засмучувалася. Чоловік не відповідав їй взаємністю, хоча вона намагалася привернути його увагу: говорила грайливим, спеціальним голосом, кидала спокусливі погляди, шукала привід для розмови, розстібала верхню гудзик на блузці… Робила все, як треба. Але марно.

Більше того, цей чоловік почав проявляти увагу до іншої колеги. Звичайнісінькій жінці, та ще й старшій за нього. Вони довго розмовляли, він носив їй каву з автомата, супроводжував теплим поглядом… А потім став і додому провожати. Підвозив на своїй машині. А жінка навіть не вміла керувати авто.

Як так? Адже закохана була очевидно гарнішою та молодшою. Але — не сподобалася. Не викликала відповідних почуттів.

Все досить просто. Ця закохана пані нічого не знала і не хотіла знати про чоловіка, який її так вабив. Так, вона знала, що він вільний, не одружений. І що зарплата у нього гарна, дуже навіть. І що костюм дорогий. І машина теж. І все. Більше її ніщо не цікавило.

Цікавив сам чоловік. Він гарний, привабливий, так хочеться впасти йому в обійми! І побудувати стосунки. Вийти за нього заміж.

А про що вони тільки базікають із тією негарнулею? Листуються, дзвонять, сидять у машині й не їдуть — усе розмовляють. Це ж не кохання. Це балаканина.

Кохання — це й є розмови. І повне розуміння іншої людини. Розмови, коли з півслова тямиш, про що говорить той, хто тобі дорогий. Коли смієшся з жарту, ще не дослухавши, — бо вже зрозумів! Коли говориш однією мовою і не наговоришся. І коли людина тобі цікава. Уся. Завжди. Від першого крику до останнього подиху.

Коли тобі важливо, чи поїв він. Як там у його батька, чи допомогло лікування? Як спина? А пам’ятаєш фільм про Синдбада-Мореплавця, той, старий, де пластилінове чудовисько ганялося за мужнім моряком, — пам’ятаєш? Надягни теплу куртку, сьогодні похолодало. А в піонербол грали в таборі, пам’ятаєш?

А у Моема є одна фраза, — пам’ятаєш? Дивись, листя на деревах пожовкло, як старі листи й фотографії. А в мене фіалка зацвіла. Багато років не цвіла, ось, дивись, — і ожила, квітне… А ти в школі був квітникарем, я пам’ятаю. І в тебе кактус зацвів, ти так тішився.

Дай-ка я лоб пощупаю, немає температури? Щось ти гарячий, мені здалося. Шапку треба вдягати. Вітер.

І обійму тебе. Бо для тебе я живу і дихаю. І ти мій. А я — твоя.

Все це для стороннього — безглуздий потік слів. Балаканина. Дитячий лепет. Ні. Це мова кохання, зрозуміла лише тим, хто кохає. Розуміння. Глибока цікавість до особистості й життя іншого.

Захоплена жінка цікавилася лише собою. І своїм почуттям, яке називала «коханням». Це був апетит. Жага володіння бажаним. Жага отримати те, що втамує голод і спрагу. Стане моїм.

Але твоїм ніколи не стане те, що ти не розумієш і не можеш зрозуміти. Музика, яка тобі незрозуміла, не стане твоєю. Вірші, які ти не спроможен відчути, не стануть твоїми. І інша людина не стане твоєю, якщо ти її не розумієш. І не хочеш розуміти. Ти весь поглинутий апетитом. Бажанням отримати іншого…

І ніякі хитрощі не допоможуть викликати кохання. Лише відповідний апетит можна розбудити в такого самого егоїста. А потім люди розходяться — що робити разом? Це ж абсолютно чужа людина. Нас ніщо не пов’язує.

Можна любити лебедя. Милуватися ним, доглядати за ним, годувати, берегти від холоду та хижаків. А можна любити лебедя — і приготувати його дуже смачно. Зробити паштет, як Генріх VIII. З’їсти. І відчути ситість і легке розчарування. А де ж тепер лебідь?

Так і з коханням. Деякі люди не розуміють ні інших, ні саму його суть. І все розстібають верхні гудзики, і говорять спокусливим голосом, і кидають вабні погляди. Іноді їм вдається спіймати лебедя. Але сенсу і щастя в цьому немає. Лише тимчасова ситість.

І пояснювати їм, що таке кохання, — дуже важко. Вони не розуміють…

Автор: Анна Кир’янова.