Чому Димка одразу не злюбив дядю і що з цим робити?

Дядька Тараса Романа зразу не вподобав, а швидше — зненавидів.

Мати, нервово перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Ромцю, це дядько Тарас. Ми разом працюємо, а тепер вирішили жити разом.

Ромко насупився, не розуміючи. Що це значить? Якийсь чужий дядько тепер буде тут з ними?
— А тато? — злісно глянув Ромко на матір і скоса — на дядька Тараса, що стояв біля дверей.
— Ромцю, не починай! — мати занервувала ще більше й навіть підвищила голос.

— Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібен! — викрикнув Ромко тому незнайомому чоловікові. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.
— Ромцю, сину. Скільки разів я казала: твій тато нас покинув. Мене й тебе. Не приїде він більше. Ніколи. А дядько Тарас — він хороший. Ось побачиш, він про нас дбатиме, ви потоваришуєте. — Мати сіла поряд із сином, що впав на ліжко. Гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й ніжно, але Ромко не обертався, уткнувшись у стіну. Він не вірив мамі й не хотів її слухати.

Тато й раніше часто їздив далеко на своїй великій вантажівці, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Ромка й мами. Вже з-за воріт гукав: «Ну-но, стрічайте! Дивись, хто приїхав!» — і Ромко біг йому назустріч, розкинувши руки: «Татку, татку! А що ти мені привіз?»

Перед тим, як тато поїхав того разу, вони з мамою довго щось говорили на кухні. Мати схлипувала, а тато твердив: «Оленко, годі сцен, ти знала, що у мене є сім’я. Я маю про них думати». Ромкові тоді було шість, він не розумів, чому мама плаче: адже тато ж казав про них, про їхню сім’ю, про нього й маму… Невже була ще якась сім’я?

Ромко вже засинав, а вранці, коли прокинувся, тата не було.
— А коли він повернеться? — запитав він маму, яка того ранку була задумлива й часто зітхала.

Ромко не повірив, коли мати пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша сім’я, інша дружина й інші діти, а вони з Ромком йому більше не потрібні. Тоді хлопець дуже розлютився на маму, плакав і кричав, що вона бреше, що тато його любить і обов’язково повернеться. Ромко чекав дуже довго, а тато все не їхав. Мати цькала його, якщо він питав про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Тарас.

Мати пішла. Ромко почув, як на кухні дядько Тарас сказав:
— Оленко, не треба було так. Треба було якось його підготувати.
— Нічого. Звикне. Все налагодиться. — різко відповіла мати.

Вранці за сніданком дядько Тарас сидів із ними. Хвалив яєшню, засмажену на салі, ніби це було щось надзвичайне. Мати посміхалася, доливаючи йому гарячий чай.
— Ромцю, хочеш, я тебе до школи відвезу? Дам кермо порулювати, — запропонував дядько Тарас.
— Сам дійду, — буркнув Ромко.

Тато теж дозволяв йому посидіти за кермом своєї великої машини, правда, вона була заглушена й нікуди не їхала, але Ромкові подобалося крутити кермо, тицяти в різні важелі й кнопки, уявляючи, що він їде за самий обрій. А від цього дядька Тараса йому нічого не треба.

Дядько Тарас не наполягав, а мати не зауважила, що син грубить. Ромко давно звик ходити до школи сам — мати працювала на фабриці в сусідньому містечку й, поспішаючи на автобус, вже біля дверей кричала: «Ромцю, вставай! Сніданок на столі!» Разом поснідали вони лише у вихідні.

Хоч Ромко й злився на дядька Тараса, але йому стало цікаво, яка в того машина. Напевно, такий самий старий «жигуль», як у сусіда діда Івана, який той заводить раз на місяць, щоб поїхати на базар. Але ні — у дядька Тараса виявилася гарна срібляста машина, у яку вони з мамою сіли й поїхали у бік міста. Мати помахала синові, а дядько Тарас гукнув клаксоном. Ромко не помахав у відповідь і не посміхнувся, насупився й пішов у інший бік. Через два будинки на лавочці його чекав найкращий друг Вова.

— Отакої, не пощастило тобі. Зараз почне виховувати, — протягнув Вова, чіхаючи потилицю. Це відбувалося автоматично, варто було згадати його вітчима. Дядько Петро жив із ними вже років чотири. Він багато пив, постійно кричав на Вову й часто давав ляпаси — з причини й без. Мати за сина не заступалася — вона й сама часто випивала разом із чоловіком і вважала, що чоловік краще розуміє, як виховувати майбутнього чоловіка.

Ромко уявив, що дядько Тарас може виявитися таким самим, і став ще похмурішим. Але його переживання виявилися марними. Дядько Тарас не пив. Після роботи й у вихідні він, насвистуючи, щось лагодив чи майстрував. Завжди кликав Ромка допомогти, але той буркотів:
— Не дуже й треба,Ромко подивився на дядька Тараса, який терпляче чекав його відповіді, і раптом усміхнувся — все ж таки він не такий вже й поганий.