Я не твоя рідня, ось і вся правда

— Чого ти лізеш не у своє діло? — вигукнула Олеся, розмахучи руками. — Це моя донька, не твоя!

— Я лише хотіла допомогти, — тихо відповіла Марія, тримаючи пательню біля плити. — Софійка ж захворіла, температура висока…

— Допомогти! — зі зневагою передражнила Олеся. — Хочеш показати, яка ти гарна мачуха, так? Щоб тато тобою захоплювався?

— Олесю, годі, — спробував втрутитися Богдан, але донька навіть не глянула на нього.

— А ти мовчи! Завжди її захищаєш! — вона різко вказала на Марію. — Ти мені не рідна, ось і все! Проміняв власну дитину на цю… на цю…

Олеся не договорила, розвернулась і вибігла з кухні. Двері її кімнати грюкнули так, що задрижали склянки у серванті.

Марія поставила пательню на стіл і сіла на стілець. Руки тремтіли, у грудях було важко.

— Не звертай уваги, — Богдан підійшов і поклав руку на її плече. — Вона засмучена через універ. Не пройшла на бюджет, злиться на весь світ.

— Бодю, вона права, — прошепотіла Марія. — Я їй справді не рідна. І ніколи не стану.

— Дурниці. Час усе розставить на місця.

Марія гірко посміхнулася. Час. Вони вже чотири роки одружені, а відносини з Олесею лише погіршувалися. Спочатку дівчина була просто холодною і відстороненою. Потім почалися знущання, їдкі зауваження. А тепер — відкрита війна.

— Може, не варто було пропонувати оплатити її навчання? — спитала Марія.

— Чому? Ти ж хотіла як краще.

— Але вона сприйняла це як спробу її купити.

Богдан зітхнув і сів поруч.

— Марічко, я розумію, тобі важко. Але Олеся втратила матір у чотирнадцять. Вона боїться, що хтось займе її місце.

— Я й не намагаюся зайняти місце її мами. Просто хочу, щоб ми жили мирно.

— Я знаю. Вона колись це зрозуміє.

Марія кивнула, але в душі сумнівалася. Кожен день у цьому будинку був випробуванням. Олеся немов навмисне шукала привід для сварки. То страва не така, то речі не на місці, то телефонні розмови занадто голосні.

З кімнати доньки лунала гучна музика. Сусіди вже скаржилися, але Олеся ігнорувала зауваження.

— Піди, скажи їй зробити тихіше, — попросила Марія.

— Краще сама. Вам треба вчитися розмовляти.

— Бодю, після того, що сталося?

— Саме тому. Конфлікти не можна затягувати.

Марія неохоче підвелася і підійшла до дверей. Постукала.

— Олесю, можна зайти?

Музика стала ще голоснішою. Вона постукала сильніше.

— Олесенько, давай поговоримо.

Двері рвДвері рвонуло, і на порозі з’явилася Олеся з розпаленими від сліз очима — “Що тобі знову треба?” — вимахнула вона, але в її голосі вже не було колишньої злості, лише втома й розгубленість.