Нагодувала, прихистила, зрадила

Дощ стукав по даху старенької дачі, коли Марія Іванівна почула несміливе постукування у двері. Вона поклала в’язання, прислухалась. Стук повторився — нерішучий, немов вибачливий.

— Хто там? — гукнула вона, підходячи до дверей.

— Відчинiть, будь ласка, — почувся ледь чутний жіночий голос. — Я заблукала…

Марія Іванівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла наскрізь. Темне волосся прилипло до обличчя, легенька куртка просочувалася водою. В руках дівчина тримала невелику сумочку.

— Господи, та ж ти вся мокра! — Марія Іванівна зняла ланцюг, розчинила двері. — Заходь швидше, застудишся!

— Дякую вам, — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимку. — Я Олеся. Ішла стежкою, а вона раптом у ліс завела. Телефон розрядився, зовсім не знаю, де я…

— Ну ж бо, роздягайся зараз же! — Марія Іванівна заметушилась, допомагаючи зняти мокру куртку. — З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?

Олеся смущено опустила очі.

— Посварилася з… з хлопцем. Він мене виссадив з машини, сказав, щоб йшла пішки. А я й не знала, що тут так далеко до міста…

— От негідник! — обурилася Марія Іванівна. — Я можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чай поставимо. А то вся тремтиш.

Олеся пройшла в невелику, але затишну кухню. Марія Іванівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.

— Ось, переодягнися поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висохне. А ти звідки родом?

— З області, — невиразно відповіла Олеся, вдячно приймаючи халат. — Працюю в місті, в офісі.

— Оце молодь пішла! — похитала головою жінка. — За мого часу чоловіки совість мали, жінку ніколи так не образили б. А тепер що твориться… Сідай за стіл, зараз годуватиму.

Марія Іванівна заклопоталась біля плити. Дістала з холодильника яйця, масло, швидко підсмажила омлет. Нарізала хліб, подала домашні соління.

— Їж, не соромся, — поставила вона перед Олесею тарілку. — Видно ж, що голодна. Коли востаннє їла?

— Вранці трохи, — зізналася дівчина, жадно накинувшись на їжу. — Ми цілий день їздили, сварилися…

— А через що посварились? Якщо не секрет, звісно.

Олеся помовчала, жуючи хліб із маслом.

— Він хотів, щоб ми… жили разом. А в мене робота, свої плани. Я ще не готова. Ось він і розлютився, наговорив лихого…

— Добре робиш, що не поспішаєш, — схвально кивнула Марія Іванівна. — Я ось у твої роки поквапилась, за першого-ліпшого вискочила. Думала, кохання все перетерпить. Не перетерпіло. Він мене з маленьким сином кинув, пішов до іншої.

— У вас є син? — зацікавилась Олеся.

— Був, — похмуріла Марія Іванівна. — Вже дорослий, своя сім’я. Тільки ми з ним… не дуже ладнаємо. Рідко бачимось.

Вона налила собі чаю, задумливо помішала цукор.

— А ви тут самі живете? — обережно запитала Олеся.

— Самі. Дачу покійний чоловік збудував, другий був. Гарний чоловік, шкода, рано помер. Тепер ось тільки влітку сюди приїжджаю, та й то не кожного року. У місті квартира є, там зАле одного разу, коли дощ знову стукав у вікна, а Марія Іванівна сиділа біля вікна і думала про Олесю, у двері знову почулося знайоме постукування.