Вона з’явилася першою

Вона прийшла першою
Ганна Степанівна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на фабриці нікуди не поділася, хоч на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Івановича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — скоро світанок.

Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Соломійка йде до першого класу. Ганна Степанівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала у шафі шкільну форму, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Петро лише похитував головою і казав, що вона з’їхала з глузду.

— Нащо метушишся, наче скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, вижив.

— А я хочу бути першою, — відповідала Ганна Степанівна. — Першою зустріти її біля школи, першою привітати.

Петро Іванович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ганна Степанівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила до першого класу свого Миколку. Тоді вона працювала у дві зміни, вдома з’являлася лише пізно ввечері. На лінійку прийшла Миколчина бабуся, мамина мати. А сама Ганна Степанівна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.

— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.

Ось тепер і наздоганяла.

Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Степанівна налила в улюблену чашку з трояндами, сіла до столу. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у палісаднику, а третій приніс увечері Петро Іванович. Соромився, казав, що це дурниці, але все ж приніс.

— Три букети — багато, — сказала вона чоловікові.

— А раптом вчителька не одна? — поГанна Степанівна посміхнулася, обережно поклала усі три букети в торбинку і вийшла на світанкову вулицю, де перші промені сонця вже золотили дахи будинків, немов обіцяючи, що сьогоднішній день буде особливим.