ВІДПОВІДЬ ЗА ВІТРИНОЮ: МРІЇ, ЯКІ НЕВІДПРАВЛЯЮТЬСЯ В УСВІТ.

Ніхто не знав, як його звати.
Це був хлопчик років дев’яти, худий, у трохи поношеній сорочці.
Кожного вечора, повертаючись із школи, він проходив повз місцеву взуттєву крамницю.
Зупинявся там, німо, вдивляючись у червоні черевики, що висіли у вітрині.
Не торкався скла.
Не видавав звуку.
Лише дивився.

Одного дня господар крамниці, дядько Борис, вийшов і запитав:
—«Тобі подобаються ці?»
Хлопчина опустив очі й відповів:
—«Ні, дядечку. Я просто… згадую їх.»
Дядько Борис не зрозумів.
Тоді хлопчик пояснив:
—«Вони такі самі, як у мого брата.
Але його вже нема… і я не хочу забути, як вони виглядали.»

Постать дядька Бориса здригнулася, голос задрижав.
Того вечора він запакував черевики в коробку й подарував їх хлопчикові.
Та це був не звичайний подарунок.
Він сказав:
—«Кожного разу, коли їх надінеш, пам’ятай — братів не забувають через те, що в них на ногах…
їх пам’ятають за те, що вони лишили в серці.»

Хлопчик забрав черевики додому, але не одягнув їх одразу.
Поставив у куток, поруч із світлиною брата.
Тепер кожного вечора замість вітрини він дивився на коробку.
А коли нарешті вирішив їх надіти — то не для бігу чи гри.
Для того, щоб піти до парку, де колись бував із братом, сісти на той самий ослінок… і посміхнутися.

Бо інколи речі — це не просто речі.
Це містки.
Спосіб не відпускати.
Слово кохати, не кажучи «прощавай».