ПІД ЗАХИСТОМ ЛЮБОВИ

ЗАХИЩЕНІ КОХАННЯМ

Зустріч Ярини та Олега була ніби призначена долєю.

…Олег свого батька в очі не бачив. Виростав під турботою мами та бабусі. Коли малий Олег питав про тата, мама щось невиразно бурмотіла, мовляв, твій тато — геолог, він у постійних пошуках корисних копалин. А одного разу, у гніві, вигукнула: — Тата у тебе, Олеженько, і не було!

Поки був малим, Олег вірив цим словам беззаперечно. А підрісши, вирішив таки з’ясувати правду. Адже не від Духа Святого ж він народився! Виявилося, що колись його мама поїхала у відрядження, а повернулася з дитиною — із самим Олегом. Це розповіла бабуся, потайки.

Олег був неймовірно радий розгаданій таємниці. Дякувати Богу, його не в капусті знайшли. Хлопець вирішив, що при першій нагоді обов’язково познайомиться з батьком. Схоче той чи ні. «Адже я йому син, а не перший-ліпший!» Заодно Олег пообіцяв собі: «У мене буде справжня родина. І дружина, і діти. Причому, одна дружина на все життя та багато діточок.»

…Ярина теж не знала батьківської любові. Її мати розлучилася з ним, коли дівчинці не було й двох років. Тата замінив вітчим. Непогана людина, але все ж… Своїх дітей від першого шлюбу він постійно ставив Ярині за приклад. Її це дратувало. Отже, дівчині діставалася лише мамина любов.

Коли Ярина виросла, вона твердо вирішила: «Якщо вже виходитиму заміж, то лише раз і назавжди! Та щоб знайшовся такий хлопець.»

І він знайшовся.

…Був канун Різдва. Січень, мороз, вечір. Книгарня. Олег і Ярина стояли у черзі біля каси. В обох у руках — томік Тараса Шевченка. Погляди молодіт випадково зустрілися. І Олег пішов у наступ. Він засипав Ярину компліментами, питав про її вподобання (чемно й тактовно). Він не міг просто так відпустити дівчину. Вона має стати його дружиною! Саме вона!

А Ярина навіть не кокетувала. Їй було тепло й затишно з цим непосидючим хлопцем. Наче вона знала його сто років.

Втім, Ярина з порядних, і жінці не личить знайомитися де попало. Олег оцінив скромність незнайомки й запропонував обмінятися номерами телефонів. Ярина записала його номер, а свого не дала. — Подзвоню після свят, — нечітко пообіцяла вона.

Олег не міг впустити такий подарунок долі. Вони розійшлися, але він таємно простежив за дівчиною, щоб дізнатися, де вона живе.

Усі святкові дні Олег ходив на крилах. Адже знайшов свою «лебідку» і буде кохати її вічно.

Проте святка минули, а телефон так і не задзвонив. Олег занепокоївся й почав діяти.

Свій томик Шевченка, куплений тоді в книгарні, він поклав у поштову скриньку Ярини. Невже не здогадається, хто? Дівчина подзвонила того ж вечора:

— Привіт, Олеже! Чому не телефонував? Я ж чекала!

— Яринко, у мене ж немає твого номера. Я б давно подзвонив. Пам’ятаєш, у книгарні ти не наважилася його дати? — Олег сяяв від щастя.

— Але ти ж якось мене знайшов! — не заспокоювалася Ярина.

«Типова жіноча логіка», — подумав Олег. Він був радий, що все вияснилося. Виявляється, Ярина до нього теж не байдужа!

Не гаючи часу, вони побралися та повінчалися. Як інакше? У них було багато спільного: чисте, щире кохання, бажання мати діточок, скільки Бог пошле, і любов до творчості Шевченка. Хіба цього мало?

На такому міцному фундаменті вони й вирішили будувати сім’ю.

Ярина викладала українську мову у університеті, Олег був гарним програмістом.

Згодом у них народилася Мар’янка. Через два роки з’явився Остапчик. Усе йшло, як по маслу.

Олег не залишав думки знайти батька. Допоміг інтернет. Серед десятків однойменників він таки відшукав родича. Вони листувалися. Батько жив у Києві. Запросив Олега в гості.

Зустріч була дуже зворушливою. У батька була своя родина, але про Олега він пам’ятав усі ці роки.

— Добре, синку, що ти мене знайшов. Тепер будемо спілкуватися, — чоловік обійняв Олега.

Олег із гордістю розповів про свою родину. Мовляв, дивись, тату, ти вже двічі дідусь. І це ще не межа…

Батько Олега був професором медицини.

Додому Олег повернувся накрилашний. Йому дуже сподобався батько. Щира, добра людина.

Звісно, сімейні клопоти не дозволяли часто бачитися. Зрештою, спілкування зійшло нанівець.

Мар’янка й Остап підросли. Ярина вирішила захистити дисертацію. Адже її бабуся й мама були кандидатами наук. Вона не хотіла відставати.

Тему обирала невипадково — про Шевченка. Дружина турботливо готувалася, збирала матеріали.

Олег підтримував її, допомагав по господарству. Три роки пішли на підготовку. У цей час у Мар’янки й Остапа з’явилася сестричка Соломія.

Із захистом довелося зачекати.

Коли Соломія пішла до садка, Ярина повернулася до наукової роботи. Ось-ось, здавалося б, і…І ось одного дня, коли сонце світило особливо ясно, а діти грали у дворі, Ярина з Олегом, тримаючись за руки, усміхнулися один одному, усвідомлюючи, що їхнє щастя — це не просто мрія, а реальність, яку вони створили самі.