Одруження на незнайомці: Як багатий холостяк полюбив дівчину з минулим

Було колись у нас на Поділлі… Багатий парубок, що звався Дмитро Коваленко, любив свої ранки на терасі. Особливо ті часи, коли місто ще спало, а він, вільний та успішний керівник з банку, вже насолоджувався світанком. Повітря пахло свіжістю після дощу та цвітом каштанів. Дмитро ковтнув теплу каву й глянув на рибальські снасті в кутку — новенький спінінг, блискуча катушка, коробка з воблерами… Його гордість.

У кишені задзвенів телефон. Матір.

«Так, мамо, привіт», — усміхнувся він.

«Дмитрику, заїдеш сьогодні? Напекла пиріжків із вишнями, твоїх улюблених».

«Заїду, звісно. Трішки пізніше — з хлопцями на озеро їдемо».

«Знов на ту рибалку?» — у голосі Надії Михайлівни була знайома суміш ласки й докору. — «Хоч би дівчину з собою взяв. Тридцять два, сину».

«Мамо, ми ж сто разів говорили… Як тільки знайду, так одразу. Цілую, буду невдовзі».

Він поклав слухавку й зітхнув. Та «рибалка» була святою традицією — дача біля озера, шашлики, баня, розмови біля вогнища. Його друзі з університетських часів, Олег і Тарас, давно одружені. У Олега росла донька, Тарас чекав первістка. І щоразу їхні «сімейні» вихідні починалися з одного:

«Ну що, останній парубок нашого братства ще тримається?» — підморгнув Тарас, коли вони завантажували речі в Дмитрову машину.

«Бореться наш сокіл, як може», — реготав Олег, ляскаючи його по плечу. — «Всіх наречених розігнав».

Дмитро лише посміхнувся. Він не боровся. Він чекав.

«Одружуся тільки по великому коханню», — серйозно сказав він, коли виїжджали з міста. — «Щоб відчути — це вона. Щоб дихати з нею в унисон».

«Ох, Дмитре, ти мрійник», — протягнув Тарас. — «Такого не буває. Це лише в казках. Фей немає».

«А я вірю, що є», — уперто відповів Дмитро.

***
Після лазні й перших шашликів спор розгорівся знову. Дівчата з села, що проходили повз їхньої ділянки, кокетливо поглядали на трьох гарних хлопців.

«Давай перевіримо твою теорію?» — лукаво запропонував Олег. — «Гра в “гляделки”. Хто перший моргне або відвести очі від дівчини — програє».

«І що з програшним?» — Дмитро азартно підхопив.

«Програшний», — Тарас потер руки, — «їде на трасу й пропонує руку та серце першій зустрічній торгівці».

Дмитро був впевнений. Але чи то пиво вдарило в голову, чи сонце припікло — він програв. Коли повз пройшла висока білявка, він мимоволі усміхнувся й відвів погляд. Хлопці реготали.

Слово — діло. За півгодини вони вже їхали трасою. Серце Дмитра билося від сорому й азарту. Неподалік побачили жінку біля столика із зеленню та ягодами. Невисока, у простій сукні, з хусткою, що приховувала обличчя.

«Ну, жених, твій вихід!» — підштовхнули друзі.

Дмитро підійшов. Вона підвела очі — блакитні, налякані, але чисті. На руках — жахливі опіки. Він привітався. Вона мовчала, лише дістала з кишені блокнот:

*«Що вам?»*

Його жартівливі слова застрягли в горлі.

«Пробачте за дурне питання», — промовив він м’яко. — «Ми з друзями посперечались… Я прДмитро глянув у ті блакитні очі, що так нагадували небо над рідною Вінниччиною, і раптом зрозумів — він знайшов свою казку, ту самую, про яку завжди мріяв.