Навіщо мені така дочка?

– Не треба мені така дочка! – кричала Олена Іванівна, трясучи зім’ятим папером. – Ганебниця для цілої родини! Як тепер людям в очі дивитись?

– Мамо, заспокойся, будь ласка, – благала Соломія, стоячи в дверях кухні з червоними від сліз очима. – Давай поговоримо якось по-людськи.

– І про що тут міркувати? – голос матері підіймався все вище. – Універ кинула, нормальної роботи не знайдеш, а тепер ще й це! З якимось непойми ким зв’язалась, сором на весь подвір’яр!

Сусідка тітка Ганна з-за стіни обережно виглянула в коридор, почувши галас. Олена Іванівна вловила її допитливий погляд і ще дужче запалилася.

– Бачиш? Вже й сусідки дізнались! – вона шпурнула папір на стіл. – Двадцять п’ять років тобі життя віддавала, краще від усього, а ти ось як мені віддячуєш!

Соломія підняла впалий листок, розгладила його тремтячими руками. Це була заява про реєстрацію шлюбу. Її заява.

– Мам, але я ж щаслива, – спробувала вона пояснити. – Мар’ян чудовий чоловік, він мене кохає…

– Чудовий? – Олена Іванівна гірко засміялась. – Розлучений з дитиною, без стабільного заробітку, на десять років старший! Та ж він звичайний ухажер на місячну платню!

– Неправда! Лешко працює, у нього своя майстерня з ремонту автівок…

– Майстерня! – фукнула мати. – Гараж, хочеш сказати! І що, збираєшся життя нюхати бензин і мастило?

Соломія опустилась на стілець, відчуваючи, як підгинаються коліна. Вона готувалася до цієї розмови кілька днів, повторювала слова, сподівалась на розуміння. Але все пішло не так, як планувалось.

– Мам, я вже не дитина. Мені двадцять п’ять.

– Саме тому! – скрикнула Олена Іванівна. – В твої роки я вже була за чоловіком, твоїм батьком, працювала у кооперативі, ділили квартиру. А ти що? Ніде не затримаєшся, ні з ким не зрозумієшся!

– Тато теж покинув, – тихо проговорила Соломія, і миттю пошкодувала за слова.

Обличчя матері побіліло від люті.

– Як смієш! Твій батько загинув в аварії! Він нас не кидав!

– Пробач, мам, не те хотіла сказати…

– Саме те! – Олена Іванівна заходила кухнею, як пантера за ґратами. – Хочеш повторити мою долю? Залишитись самітньою з дитиною? Цей твій Мар’ян уже одну родину зруйнував!

– Вони розійшлися за обопільною згодою. Просто в них нічого не вийшло.

– Еге ж, не вийшло! – мати сиділа навпроти дочки, вп’ялившись поглядом. – А з тобою, мовляв, вийде? Ти ще хоча б розумієш, куди вчіпляєшся? У нього ж дитина від першої! І аліменти платити треба! А тобі що залишиться?

Соломія мовчала, терплячи скроні. Голова тріщала від криків, а в грудях ставився важкий камінь. Вона так мріяла, як розповість мамі про своє щастя, як разом готуватимуться до весілля, вибіратимуть сукню…

– Та й звідки ти його викопала? В якому підвалі здибала?

– На дні народження у Орисі Петренко. Пам’ятаєш, розповідала?

– Орися Петренко! – мати сплеснула в долоні. – Оцей маньяк-розлучниця? Котора втретє під вінець збирається? Ой, які ж у тебе знайомства
Іванна Петрівна важко зітхнула в темряві, щільно закривши очі та молячись, щоб материнське серце коли-небудь змирилося з вибором Соломії, а доля не обманула її дочки.