Дочка, яку я не виховував

“Що ти несеш, Соломіє?!” – Андрій кинув на стіл папір і вдарив кулаком по стільниці. – Яка ще експертиза? Ти з глузду з’їхала?

– Не кричи на мене! – Соломія зірвалась з дивану, очі палали від люті. – Я маю право знати правду! Дзвенислава що дня все менше схожа на тебе, і ти це чудово бачиш!

– Вона моя донька! – вигукнув Андрій. – Наша донька! І якщо ти ще раз заговориш про цю бісову експертизу, я…

– Що ти? – викликаюче спитала Соломія, уперши руки в боки. – Що ти мені зробиш? Виженеш? Ну, давай, виженй! Тільки спочатку дізнаємось, чия донька росте в нашому домі!

Андрій уклався на стілець і провів руками по обличчю. Такої сварки в їхній родині ніколи не було. Навіть у найтяжчі часи не дійшло до криків та звинувачень.

– Соломіє, що з тобою коїться? – втомлено спитав він. – Звідки ці безглузді думі? Дзвенислава народилась у пологовому, я сам її з палати забирав. Ти що, не пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – проказала дружина крізь зуби. – Але питань від цього не меншає.

Соломія підійшла до серванту й дістала сімейні світлини. Розклала їх на столі перед чоловіком.

– Дивись, – ткнула пальцем у фотографії. – Ось Дзвениславці рік. Світлі кучері, блакитні очі. Ось їй три. Нічого не змінилось. А ось зараз, п’ятнадцять. Темні прямі волосся, карі очі. Поясни мені, як таке можливе?

– Діти ростуть, змінюються, – спробував заперечити Андрій. – У неї перехідний вік, гормони…

– Гормони не змінюють колір очей! – перебила його Соломія. – І не перетворюють кучері на пряме волосся! А зріст? Їй п’ятнадцять, а вона на голову вища за мене! Звідки такий зріст, якщо ми з тобою середні?

Андрій змовк, розглядаючи світлини. Справді, зміни були вражаючими. Маленька білява дівчинка перетворилась на високу темнашку з південними рисами обличчя.

– Може, у бабусю пішла, – невпевнено припустив він. – Чи у прабабусю. Генетика – справа хитра.

– В яку бабусю? – обурилась Соломія. – Мої батьки русяві, твої теж. Прадіди й прабабці були такими ж. Звідки взялись ці східні риси?

У кімнату ввійшла Дзвенислава. Висока, струнка дівчина з довгим темним волоссям й великими каріми очима. Гарна, та справді зовсім не схожа на батьків.

– Чого ви кричите? – спитала вона, дивлячись то на тата, то на маму. – Сусіди вже скаржаться.

– Нічого, донечко, – квапно відповів Андрій. – Матуся трохи нервова сьогодні.

– Через що? – Дзвенислава сіла на диван і підібрала ноги. – Знову робота допекла?

Соломія уважно подивилась на доньку. Спокійна, розсудлива, зовсім не така емоційна, як вона сама. І зовні чужа.

– Дзвениславо, скажи чесно, – несподівано спитала Соломія, – тобі ніколи не було цікаво, чому ти так не схожа на нас?

– Мамо! – обурився Андрій.

– Що “мамо”? – Соломія повернулась до чоловіка. – Нехай відповість. Це й її стосується.

Дзвенислава знизила плечима.

– Не знаю. Ніколи про це не думала. А хіба це важливо? Ви ж мої батьки.

– Звісно, донечко, – Андрій обняв дівчину. – Не слухай матусю, у неї просто поганий день.

Соломія з досадою спостерігала за цією сценою. Чоловік і донька чудово розуміли одне одного без слів. А вона відчувала себе зайвою у власній родині.

– Іди роби уроки, – сказала вона Дзвениславі. – Нам з татом треба поговорити.

Дзвенислава кивнула й вийшла з кімнати. Андрій провів її погля
Книжки й зошити Ліза збирала мовчки, але в її погляді, сповненому нової усвідомленої вдячности й безмежної любові, була вся відповідь на минулу нічну розмову.