Навіть слова вдячності не знайшлося

«Ти навіть дякую не сказав»
— Мамо, ну чого ти знову починаєш! — роздратовано кинув Ігор, навіть не відриваючи очей від телефону. — Я ж сказав, що зайнятий!
— Зайнятий він! — Оксана Петрівна ляснула мокрою ганчіркою по столу. — Сорок років тобі незабаром, а все як школяр! Ігорю, благаю, поїдь до бабусі, вона вчора дзвонила, скаржиться, що погано почувається!
— Мам, у мене зустріч за годину! Важлива зустріч! — Ігор нарешті відвів погляд від екрана й глянув на матір. — Потім поїду, увечері чи завтра.
— Завтра, післязавтра… — Оксана Петрівна сіла на стілець навпроти сина, втомлено зітхнула. — Твоя бабуся вісімдесят три роки прожила, а ти все знаходиш причини не відвідати її.
— Не заспівуй цю пісню! — підвівся Ігор, запихаючи телефон у кишеню. — Я працюю, розумієш? Гроші заробляю! А не як деякі, що тільки й вміють, як нудити!
Оксана Петрівна здригнулася від синової грубості, але мовчала. Вона звикла до таких розмов. Ігор завжди був різким, особливо коли мова йшла про сімейні обов’язки.
— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді я сама поїду. Та лихо — машину в ремонт забрали, а автобусом добиратися дві години в один бік…
— Що ж? — Ігор натягував куртку. — Ну поїдь автобусом, що тут такого? Чи таксі виклич!
— На таксі дорого, сину. Пенсія невеличка, ти ж знаєш.
— Знаю, знаю! — Ігор уже стояв біля дверей. — Слухай, мам, давай пізніше поговоримо, гаразд? Я справді спішу!
Двері з гуркотом зачинилися. Оксана Петрівна лишилася сама на кухні, де ще повис запах борщу, що вона варила для сина. Ігор навіть не доторкнувся до їжі.
Жінка підійшла до вікна, дивилася, як син сідає у свою новеньку машину. Красива, дорога машина. Ігор нею пишався, часто розповідав знайомим про її переваги. А от матір до бабусі відвезти не може — часу бракує.
Оксана Петрівна дістала з сумочки потерту гаманець, перелічила гроші. На таксі до бабусі справді дорого. Довелось на автобусі їхати.
Вона взяла торбичку з гостинцями для свекрухи, пов’язала голову хусткою та вийшла на вулицю. До автобусної зупинки йшлось пішки хвилин п’ятнадцять. Оксана Петрівна йшла неспішно, іноли спиняючись перевести дух. Серце останнім часом часто кольє, але до лікарів вона не зверталась. Часу не було, та й грошей жаль.
На зупинці довелось чекати півгодини. Автобус прибув переповнений, Оксана Петрівна ледве втиснулась у салон. Їхати випало довго, з пересадкою. Молодь сиділа в навушниках, втупившись у телефони. Ніхто не поступався місцем літній жінці.
Нарешті добралась до села, де жила бабуся Ігоря. Старесенька хатина стояла на околиці, обросла забутім садом. Оксана Петрівна відчинила калітку, пройшла стежкою до ганку.
— Бабусю! — покликала вона, стукаючи у двері. — Це я, Оксана!
Двері відчинилися не одразу. Ганна Іванівна, мати покійного чоловіка Оксани Петрівни, стояла на порозі, спершись на палицю. Бабуся помітно змарніла з останньої зустрічі.
— Оксанко! — зраділа вона. — Як добре, що приїхала! Заходь, заходь!
— Як справи, бабусю? — Оксана Петрівна обняла свекруху, поцілувала у щоку. — Чого ти так схудла?
— Та які справи… — Ганна Іванівна провела її до кімнати. — Ось, апетиту зовсім нема. І спати погано стала. Все якісь болі…
— До лікаря ходила?
— Ходила, ходила. Кажуть, ві
Через тиждень бабуся Анна померла, і Ігор ніколи вже не зміг вимовити їй свого запізнілого дякую.