З життя
Дочка пробачила, а я — ні

Валентина Петривна розглядала себе у дзеркалі, підправляючи сірий костюм. Сьогодні Солопійці виповнилося тридцять. Перший день народження доньки за останні вісім років, який вони святкували разом.
— Мамо, ти готова? — голосно покликала Олена з передпокою. — Авто вже під’їхало.
— Іду, іду! — відгукнулася Валентина Петривна, та все стояла перед дзеркалом.
Як же змінилася Солопійка за ці роки… Колі носила лише джинси та кросівки, а тепер витончені сукні й туфлі на підборах. Працює в якійсь іноземній компанії, заробляє більше, ніж Валентина Петривна за всю свою трудову біографію. І заміж виходить за того свого… як його… Дмитра.
— Мамо! — Голос Олени став нетерплячим.
Валентина Петривна зітхнула й пішла до виходу. На порозі стояла донька в бежевій сукні, з охайною зачіскою й легким макіяжем. Гарна. Завжди була гарною, навіть коли в шістнадцять кинула школу й пішла з дому.
— Добре виглядаєш, — сухо промовила Валентина Петривна.
Олена посміхнулася, але в очах блиснула тінь.
— Дякую. Ти теж. Тобі дуже личить цей костюм.
У машині їхали мовчки. Олена дивилася у вікно, а Валентина Петривна думала про те, як усе могло б скластися інакше. Якби донька тоді її послухала. Якби не зв’язалася з тим Андрієм, що був старший на двадцять років. Якби не втекла з ним до Києва, кинувши все — школу, інститут, майбутнє.
— Пам’ятаєш, як я тоді казала? — не втрималася Валентина Петривна. — Що добром це не закінчиться. Що він тебе покине, як тільки натішиться.
Олена повернулася до матері.
— Мамо, давай не про це сьогодні. В мене день народження.
— Та я й не збираюся псувати тобі свято. Просто констатую. Я ж була права, зрештою?
— Так, була права. І що тепер? Ти хочеш, щоб я все життя каялася за помилки юності?
Валентина Петривна мовчала. Хотілося їй цього? Не знала. Знала лиш те, що вісім років не могла спокійно спати, уявляючи, як її шістнадцятирічна донька живе невідомо де й з ким. Як дзвонила в поліцію, до лікарень, шукала через знайомих. Як отримала першого листа лиш за півтора року — коротку записку, що Лена жива й здорова.
Ресторан виявився дорогим та стильним. За великим столом вже сиділи гості — колеги Олени, кілька подруг, наречений Дмитро з батьками. Усі ввічливо встали, коли з’явилася Валентина Петривна.
— Знайомтеся, це мома мама, — представила Олена.
Валентина Петривна кивнула усім одразу й сіла на місце, яке їй вказала донька. Поруч опинилася мати Дмитра — витончена жінка років п’ятдесяти п’яти у дорогій сукні.
— Яка в вас чудова донька, — тихо сказала вона. — Дмитро просто душі в ній не чає. Каже, таких самостійних і цілеспрямованих дівчат тепер рідко зустрінеш.
— Самостійною вона стала рано, — відповіла Валентина Петривна. — Занадто рано.
Мати Дмитра, мабуть, відчула напругу в голосі й перевела розмову на іншу тему.
За столом було галасливо й весело. Олена сміялася, розповідала якісь історії з роботи, приймала вітання. Валентина Петривна сиділа мовчки, іноді відповідаючи на питання сусідів, але переважно спостерігаючи.
Ось донька обіймає Дмитра, він щось шепоче їй на вухо, вона червоніє й сміється. Хороший хлопець, треба визнати. Працює лікарем, з порядних людей. Олені пощастило. Та могла б вийти заміж і раніше, і не за першого зустрічного, якби тоді послухала маму.
— Солопійко, розкажи про весілля! — попросила одна з подруг. — Коли плануєте?
—
Валентина Петрівна прокидається з раннім сонцем, бере телефон у руки, набирає номер Олени й починає говорити першою, голосом, у якому тепер звучить щирість: «Донечко, я хочу, щоб ти знала – я пишаюся тобою сьогодні, пишаюся тим, якою жінкою, нареченою і, певно, мамою колись стала, і хочу бути такою бабусею, яку ніхто й ніколи не засмутить.».
