Сусіди знали про Івана: бездолонний, безногий, юродивий, такий собі чотирилапий умілець з різними титулами.

Отаку історію тобі розкажу, про тих сусідів наших. Увесь квартал знав, що Іван — то безрука й безнога житлова худоба, то баран, то кізлик, то собака, залежно від того що вчуняв. Кожен галас дружини був пропорційний його промаху. Ірина ж для нього — Зайчик, Лисичка, Сонечко чи Ластівка. Люди почують її крики й думають: “Коли ж цей баран таки дасть відсіч Зайчику?” Але згадають, що він же й безрогий — отже ніколи. Іван міг прикинутися таким, ніби оглух і німий, на крики й образу зовсім не реагувати. Отака його байдужість і спокоєвість дратували дружину ще більше й крики ставали довшими. Змучившись кричати, Іра йшла з дому. Комок в горлі душив, обличчя червоніло від плям, руки трусились, голос сипів. Хотілося ридати, але сліз не було. А Іван в слід їй тихенько питав: “А ти куди, Зай?”

Перші роки після весілля жили миру та любові. Якби тоді хтось сказав, що мирне життя стане склепним та скандальним, Іра б не повірила. Виходила ж заміж за коханого, за того, в кім душі не чула, а не за козла! Іван працював зварювальником, ні пив, ні палив, був спокійний як ведмідь у берлозі, завжди на позитиві, йому все подобалось. Сусідки горщиків ставили його за приклад, тому Іра пишалась ним. З дітьми вирішили почекати. Треба було збудувати лазню, гараж, авто купити. Колгосп дав дім, Ірі бажалось його облаштувати якнайкраще.

Іван був дуже неторопливий, а може й лінивий. Робота на нього чекала, а він сміявся: “Всіх справ не переробиш. Треба інколи відпочити, справи самі можуть розралитись. До чого поспішати? Якщо бажання нема, то й за діло братись не варто. То буде не праця, а виснаження”. Бажання бути лідером у роботі в нього теж не було. Іра за все бралась сама, і все в неї виходило не гірше Івана: могла город копати, будинок фарбувати, газон косити, для лазні дрова рубати.

Бодай хата була зі зручностями, воду ведрами носити не треба. Краще й швидше їй було самій зробити, ніж чоловіка розкачати. Одного разу прокинулись від страшного грюкоту на кухні. Виявилось, що плиточка, що Іван клав, сповзла зверху донизу. Іра назвала його безруким і наступного дня привела майстра із руками.

Якось ввечері повернулась з роботи й не впізнала свій палісадник: увесь був поріваний копитами сусідської корови, квіти поламані, бо Іван забув хвіртку зачинити. День у день Іру дратувала його неторопливість, лінь і байдужість.

Поруч з їхньою хатою стояла хата-сирота. Старики давно померли, спадкоємці спершу пробували бурян косити, а потім кинули. Але одного дня туди приїхала дорога іномарка. То був онук діда Петра, повернувся сім’єю на постійне місце. Працював довго в Дніпрі, там і одружився. Дніпро — то був заробіток, а жити найкраще рідній землі. Денис взявся стару хату перебудовувати. Ось тут він і показав Ірині, що значить працювати жваво. Він був класним будівельником, зварювальником і електриком, і що він не робив — дружини поруч не було. Вона займалась домашніми справами й дитиною.

Ірина, спостерігаючи за сусідом, дедалі більше злилась на чоловіка. Втомилась бути сильною, хотілось бути слабкою й ніжно
Ірина ще міцніше обійняла чоловіка, а Іван, всміхаючись у вус, прошепотів, що вперше за багато місяців у їхній хату знову повернулася давня тепла тиша та згода, мов ті краплини першої весняної роси на соняйку після довгої зіми.