Двері закриті для кохання

Володимир стояв перед знайомими дверима й не міг наважитися дзвонити. У руці важка сумка, в кишені куртки брязкали квартирні ключі, які він боявся дістати.

Три дні тому він вийшов звідси після чергової сварки, грюкнувши дверима й обіцявши дружині більше не вертатися. Оксана тоді кинула в нього капцями та крикнула щоб зник. Звичайна сімейна історія, таких за тридцять років шлюбу було повно.

Але цього разу щось пішло не так.

Володимир натиснув дзвінок. За дверима залунали кроки, потім голос Оксани:

– Хто там?

– Це я, Оксанко. Відчиняй.

Мовчанка. Довга й неприємна.

– Чи чуєш, Оксано? – повторив Володимир.

– Чую, – холодно відповіла дружина. – І чого тобі треба?

– Як чого? Додому прийшов.

– Це вже не твій дім.

Володимир остовпів. За тридцять років Оксана так далеко не заходила, навіть у найлютіших бійках.

– Годі дуріти, Оксано. Відчини, поговоримо.

– Не відчиню. І балакати не буду.

– Та що з тобою? Через що весь галас?

– Сам знаєш чому.

Володимир справді знав. Три дні тому Оксана знайшла в його кишені номер, писаний жіночою рукою. Банальність – колега з роботи дала номер, просила подзвонити щодо наради. Але роз’яснити розлюченій дружині було неможливо.

– Оксано, я ж пояснив! Це Ганна Петрівна з бухгалтерії. Ділова справа.

– Як же ділова, – почувся голос із-за дверей. – О десятій вечора робота дзвонить?

– Яка десята? Я ж по їй не телефонував!

– Брешеш. Бачила у твоєму телефоні.

Володимира ніби стиснуло всередині. Він дійсно дзвонив Ганні Петрівні, але з іншого приводу. Дочка колеги вступала до інституту, де працював його знайомий, і він обіцяв замолвити словечко. Чисто людський жест.

– Оксано, впусти. Все поясню.

– Ні. Говори звідси.

Володимир озирнувся. На сходовому майданчику могли з’явитися сусіди, а він не хотів виносити сімейні справи за поріг.

– Гаразд, слухай. Я телефонував Ганні Петрівні, це правда. Але не через те, що ти гадаєш. Її дочка на медичний поступала, там мій знайомий працює. Я слово подав.

– І ти гадаєш, я цій казці повірю?

– Не казка, а правда!

– Правда? Чому тоді мені не сказав? Чого приховував?

Володимир занемав. Він справді не повідомляв дружину про прохання колеги. Не з поганих намірів, просто не бачив потреби втягувати її у дрібниці.

– Не приховував. Не надав значення.

– Не надав. А ще чого не надав? Може, розповіси, навіщо з нею по кав’ярнях ходив?

Серце Володимира єкнуло. Звідки Оксана це знала?

– Звідки ти…

– Горпина Шевченко бачила. Каже, сиділи мов голубки, за ручки тримались.

– Та де ми тримались! – обурився Володимир. – І сиділи півгодини. Вона кавою почастувала за допомогу з дочкою.

– Звісно, почастувала. Такі тепер вдячні.

У голосі Оксани була така лють, що Володимир зрозумів – просто так не впустить.

– Оксано, рідненька, ну подумай. Навіщо мені інші? Я ж маю тебе, нашу родину.

– Мала родину. Тепер не маєш.

– Як не маю? Що ти несеш?

– Те й несу. Набридло мені жити з зрадником.

– Який я зрадник? Та я ж нічого не робив!

– Не робив? А що тоді? Романи закручував?

Володимир прихилився лобом до дверей. Розмова йшла в глухий кут.

– Оксано, зустрінемося завтра, як заспокоїшся. Поговоримо.

– Не заспокоюсь. І бачитись не бажадаю.

– Оксано…

– Іди до своєї Ганни Петрівни. Може, вона тебе впустить.

– Що ти верзеш? Яка Ганна? Мені шістдесят, я дід, онуки маю! Навіщо мені романи?

– А навіщо тоді з бабами по кав’ярнях сидиш?

– Я ж пояснив! Раз сходив, через ввічливість.

– Один раз… А може й не один?

Володимир зрозумів – потрапив у пастку. Щоб не говорив – Оксана все одно причепиться.

– Гаразд, – сказав втомлено. – Піду. Але ще поговоримо.

– Не про що нам.

Володимир узяв сумку й спустив
Василь, гірко зітхнувши, вирішив тимчасово переїхати на дачу, чекаючи, коли Олена згадає, скільки світлих миттів подарували їй тридцять років разом.