Легкі обіцянки ― жорсткі реалії

М’яко стелять — твердо спати
— То знову на три дні ви приїдете, як завжди? Леночко! Чому ти мовчиш?
— Павло Костянтинович, з днем народження бажаю ще раз! Геть хвороби, бережіться! Як вирішимо з Богданом, одразу вам зателефонуємо.
Лена швидко натягла трубку, ніби від цього втекла.
«Бр-р-р, часом буває, — подумала, відклавши гаджет, — наче і радісно зі свекром говорила, і віта з повазою, і вранці чудово почуваєшся, і радість — ювілей, як довго не бачитися, а з першої на другу секунду мені тільки одне в голову тягне — як тільки цей розмову закінчити».

Лені стало не по собі додому їхати до свекрів у відпустку. Затримання пройшло: свій і мужів відпустки, нарешті-то, знайшлися. Вона вважала, що на світі є мільйон місць, кращих за дачу Павла Костянтиновича, де вони з Богданом і дітьми прекрасно провели б час. З неї не виходить йому підкидати думку, чому б цього року ще й влітку не вибрати щось інше, а не рідню свекра. Богдан був стійким. Так його виховали: старих треба любити і повазою маніти. Неможливо не порадити їм відвідати. Непримірне це.

* * *
— Лен, вже раз на рік до них трапляється. Ти хочеш, щоб і в відпустці ми їх не бачили? Діти зовсім не знатимуть, що у них ще й бабуся з дідусь у Дніпрі живуть.
— Милий, бувай, з’ясуй це м’яче… Але тобі іноді не здавалося, що ті приїзди потрібні тільки тобі?
— Що ти маєш на увазі? — знизив він плечима, не встигав з реакцією.
— Те, що батьки твої звикли жити віддалі від тебе, від своєї родини, тобі б й так було добре. Ім ні на що було б не треба відсутність онуків, відсутність разом проведених годин. У них і так усе чудово.
— Лен, чого ти почула? Про що це гадки?
— Справа в тому, що мама твоя наполягає в листуванні тільки на одне — посилай їй фото старших малих або відео малого. І на цьому — катруха. Вона ніяк не запитує, як діти, уроки, чи не хворіють. Їй потрібні діти — тільки для того, щоб показати їх здоби сусідці чи подругам. Величезна ідеальна картинка, нічого більше. А що за цим стоїть — не її піклування. Ніяк не цікавить насі чимось потурбоване.
— Тут я не погоджуюся. Ми живемо далеко. У них немає можливості посидіти з Нікіткою, виграти його з ясли чи вивчити старших мальців зі школи. Якби родина жила поруч, все б мало інакший вигляд.
— Знаєш, моя мати живе в іншому місті, але це їй жодним чином не заважає приїздити до нас у будь-якій трудній ситуації. Як тут Чип і Дейл, завжди на допомогу. Ти тільки пригадай, скільки разів за останній рік вона брала червону табличку на роботі, купила квиток до поїзда і мчала вперше-вочко. Від туй дідусь і бабусь такого часу треба мене не помітило.
— Ти ж сама бачиш, Марія Олексіївна — золотце. Це й так вислів. Мені за нічого їй не вдячний. І неодноразово згадував, що вона для нас — палочка-вирівнялка.
— Так і є. Коли ми до неї від’їжджаємо, вона завжди намагається спати з хлоп’ячками більше часу. Прохадиться, на велосипедах маніться, в річці рибує чи в притку гониться. Діти її люблять, а вона їх — у міру. Так би і повинно бути в родині. Теплота, піклування, любов.
— Лен, що ти від мене хочеш? Люди різні. Мати твоя — живчик. Вона молоденька, натхненна, старається. Мої старші — інші. Що ж тепер, і в гості до них не їздити?
Лена замовкла, тільки на мить скрипнула губами, ніби зажадала виказати, але вирішила, що не в ці терміни.
— Мені там не по себе. Дітям також. Не зручно, і нічого не можна правильніше сказати.
— Як так? Чому? У них дача класна, кожному знайшовся простір, чисто, зручно, з комфортом. Що ще?
— Знаєш, Богдан, є пір’я: «М’яко стелять, а твердо спати». Саме вона відбувається, коли я до свекрів відвідуюся.
— Неочікувано. Чому не згадувала раніше? Я собі подумав, що й тобі, і дітям добре. Сім’я об’єднана, старі бачать, молодь розвивається. Що не так, Лен?
— Все. Як тільки ми приїжджаємо їхній павільйон, їхній спокійний і розумний світ руйнується. Як тільки ми всімою родиною в’їжджаємо, у їхньому домі розривається звично життя.
— Нічого не спостерігав. Слабка, я думаю, що ти все придумуєш. Стала не настільки мужній.
— Богдан, шановний, ти просто на дачі тут завжди роботою м’язів зайнятий. Ти сам рідко час робиш з нами, з дітьми, завжди стараєшся допомогти батькам. А я чую і бачу те, що відбувається. Всі ці напівдорічні зауваження матері, відсторонені погляди батька. Думаєш, мені приємно те, що відбувається? Наші шлюбу вже десять років, а в мене втім відчуття, що Оксана Павлівна так і не змирилася з тим, що саме я став твоєю дружиною. А може, просто навіть і не рада, що в тебе тепер ми всі є.
— Що ти таке виводиш, Лена! — він вже хвилювався і хотів поскоріше все це закінчити.
— Так. Ми поїдемо в гості до батьків, якщо ти не проти, але намагайся більше звертати увагу на те, що там з ними відбувається. Тоді, думаю, все встане на свої місця. І не будеш вже зливатися на мене і думати, що я гонорую і з більшою ознакою тебе дражню.
Так і образили.

* * *
Наступні дні Лена розправлала речі для всієї родини, а Богдан що-то й неласкавий, ходив чорніший тучі. Мусив його думки його думки коликувати.
Поїздка до батьків зайняла чотири години. Лена, як могла, створювала відпустковий настрій. Співала, з малими жартувала. Усвідомлювала, що Богдану неприємно вислухати все, що вона вивела йому. Але мовчання було б уже не можливо.

Слишок давно була хороша. Нічого не відповідала матері Богдана. Проболівала лише колки чи непривітні зауваження до дітей чи до неї. не хотіла конфліктів і більше мовчала. Доти, аж поки не набрала сил вести себе інакше.
— Здоровя, подружні! — мама при воротах сміялася, наче справді вдячна за дочеканих гостей. — Проходьте, проходьте!
Богдан стримує подивився на жену, ніби вказав, що вона виннесла матері всі те, що та справді чудесна. Слухав, як мати вітає всіх.
— Синку, всю вашу речі несу вгору, на вашу кімнату. Що там за бардак створював?
Послухово взяв він магнітну масу і пішов у кімнату.

— І скільки речей завжди везете! Не бачити ти того, Лено, як розміщувати. Скільки зайвого ненужного. А Богданець тепер мусить все перетаскувати. З жалів би чоловіка. І так працює без вихідних, щоб вас прокормити, і погано поїсти, знову похуд.
— Оксана Павлівна, що ви кажете! — нарізно і гучно відповіла Лена, щоб Богдан вислухав.
Мати — за замахнув. В інших обставинах сноха просто мовчала, а сьогодні вдруге стала тільки дерзко.
— Богданець добре поїдав, збалансовано, не переживайте. Худий він — від батька. Подивіться на Павла Костянтиновича, не одразу зустріли, як вони схожі? Ви самі чоловіка добре харчуєте? Скільки речей у нас? П’ять людин — ось що треба. Тем більше, малесенькі там тут, на дачі, без ключа. Чистити ніде. Тому й веземо замість кількох нарядів. не треба вину в мої ноги.
Мати — з відкритим ротом. Богдан спустився, чує кожне слово. Прикро йому, звісно. Та й мати вже черпає нарікання.

— Нехай, будьте ласкави до столу. Невже хочете стравою з дороги? — трохи оговтавшись, мати оговтала.
Свекор з огорода ввійшов.
— О, приїхали. Привіт, мальчищі. То ж ще не зганьбустьте? Що наразі зламали? І чи не зламали? Бабуся вчора півдоби карбонів убігала, картини, все необхідне вдома далі від вас. Бояться потерять власні цінності, — розсміявся він.
Мальчишки, що щойно з визначною радістю бігали по гостинній, помовчали.
— Мої діти ще жодного разу нічого у вас аж так не порушили. Не придумуйте, — відрубала Лена.
Свекор зіщулишся, мовчки відступив до стіл.

— Ваня, сідай прямо. Олег, за столом не горлається. Нікітко, страву не обли. — Мати весь ужин була незадоволена, зауваженням для старших.
Нарешті, не витримуючи, Лена вигукнула:
— Сенькі, перестаньте їх викликати. Вони діти. Ще не навчилися довго і спокійно сидіти чи їсти обережно, як дорослі. Бути терпкіше, Оксано Павлівна.
Мати засвітилася, щоки — від злості. На сина не відповів.

Діти поїли, побігли гратися. Шум зовсім розігнався. Навіть поговорити між собою не змогли.

— Лено! — не витримала мати. — Увімкни ще своїх мальців. Скільки це буде тривати? Я просто більше не можу існувати в цьому постійному шуму. Неперевірно.
— Діти. Вони розгулялись, щастляві. Ще не чого! Як палити помірковано? Що ти собі про три плечі думала? Увінчені ж у крісла з книжкою? Це в кіно буває. Це триває рівно тиждень. Поки ми не заснуємо додому. А ви, Оксано Павлівна, попробуйте з ними зіграти. Це весело, спробуйте.
— Ще що придумала! Я навіщо не пам’ятаю. І просто, Лено, сьогодні зараз дивна. Свої дії до когось не контролює.
— Повіріть, я дуже контролюсь, — злодійськи посміхнувшись, зазначила Лена.
Богдан спостерігав зі сторони, не втручає. Думав тільки про одне: як він до цього не розумів матері, що він її відчуває усе не пасійно — ні Лена, ні діти.

Тут Лена підійшла до столу, взяла ложку, щоб взяти більше котлет, почува як мати кричить:
— Що ти робиш! Цю ложку мені з єдиним блюдом. Я ніколи драти через неї. Що мій гарів! І хто тільки тебе вчив вести домашнє господарство? Як Владик до цього розуміється і все це терпить? — мати була на рівні крику, сьогодні сноха вивела нею. І не придивлялася, що напроти син, що все чує. Вона злякалася, щоб не схаменувся.
— Що мені — не їсти, дітей не кормити, поки не дозволите? Що за монастир такий?
— Так. Так, поїдете додому — там що бажаєте, а я тут щоб не було порушення — не дозволю!
— Усе! Стоп! Досить! — Бухдануло божевіль — і тільки. — Матінко, у мене до тебе один одинів. Для чого ти нас кожного разу по телефону з гостями зваблюєш, якщо це стільки тебе душить? Так, у мене велика родина — і? Я іскрений повірив, що ти нас любить і рада. А насправді — це вже все не так. Ми тебе більше не потурбуємо.
Він вийшов зі столу, подівся до дітей, подивився на них. Що в ним ніякого інтересу. Він був страшним і сумним. А Лена з правил.

Уранці, відіпхнявшись добре, мати здивувалася, як тихо в дому. Пройшлася між кімнат, не зустрілася нікого з сином.

Богдан вирішив виконати бажання жони і відвезти родину до справжньої розрадженості. Місце, де всім буде добре і комфортно. Лена сиділа в машині, обіймала малесеньких і зраділа.

—.