Жадібний чоловік

Неподалік від Карпат, де взимку тріскання кедрів гучить, а влітку пахне чагарником, затишений невеличкий місток.
Будинки тут — апартаменти п’ятиповерховці, що лиш здавна залилися на землі серед темної гущавини.
Тридцять другий рік нашої епохи, коли народ з новою вірою крокує до виношених ідеалів, а тут, наче в затянутій паутині часу, все застигло.
Всього пожити завдяки шахті, що поодинокому крутиться. Люди — і стари, і молодь — там трудяться, живуть у привабливій хмарі, із скидками за регіон, але без надміру.
Обернись у будинок на першому поверсі, учасниці родини Ковалчуків.
Ззовні — рідна ще Україні родина, таких тисячі. Але переступилася через поріг — і попадаєш у царство розкіші економії, де кожна копійка на виду.
Голова родини, Іван Петрович Ковалчук — справжній жлоб. Високий, заспавший, з постійним відбором виразу обличчя — ніби біс на стулці, тільки без тілесної афірматики.
У шахті він начальник заходів, і всі з ним ведуться — куля грає, око не маніє. А дома…
О, дома — це справжній Перемога із засіянням. Якось на весіллі сусід Володимир, він із місця, сказав:
«Іване, ти б учався посміхатися, бо не заснуєшся від засмію під ледвія»,
— а тут цілий тиждень Іван Петрович не сказав ні як у вітання, ні по-людськи.
А його дружина, Галина Іванівна — протилежність.
Раніше, розповідають у сусідствах, вона била східні цілі, сщу з підлоги, а тепер — як серенька миш. Ходить злия, жорстко мовчить, чи не з нами в застібках.
Рахувала в шахті на підприємстві, цифри гуляли — тільки не в її першому стовпчику.
Син її, Сергій, у дванадцять вже збирається, що в родині щось не лічиться. Хлопець розумний, але заглушений — ніби тінь, що не наважується стати сонцем.
А тут батько як те: «Копійка — це ядра смерті! Ти ж, полохлик, все щоб не зрозумів!» — а в руках — каміння, як руки чують ще по яслах.
Сусідата вимовляють лиш в усіх вимовах: мовляв, іноді Ковалчук зациклився. Відступили Петренкі пральну машину, Сидоркі — купили хом’яка, а в самих — ні шпильки, ні нитки.
А водночас у коридорі — сундук із замковим замком, як більші замки. Сказати б, там паперові південні монети із архівної папери. А в місцях — овес, картопля, відміряні до дробинки молодців.
Так живуть Ковалчукові — ніби у білій скоринці-ефірі, додея: за семи замками.
І не помічає Іван Петрович, що найгостріше — це кохання, що проминулося, як річка у крижаному полі.
Уранці в родині Ковалчуків все починалося однаково.
О шостій Іван Петрович піднімався й виходив у корідор, де стояв міцний ящик з увімкненим замком.
Згуртований дзьоб ключів перемикав Галину Іванівну і Сергія.
— Мати, подивися сюди! — він гукає голосно.
Галина Іванівна, повністю накидаючи халат, збігає в коридор. Сергій, усе ще в позі ковзаня, прикладається до дверей своєї кімнати.
— На, держи, — Іван Петрович відміряє прописаної зерна в ложку. — Грици кілики: три — мій, дві — два — діти. Порозумілися?
— Так, Івоню, — відповідає Галина Іванівна.
— Картоплини п’ять штук — мій, три — твоя, один — Сергин. Ясно?
— Ясно, Івоню, — підтверджує.
Далі Іван Петрович виходить до вікна, де пошарпана крута льодяна пляшка — як втікаючий рибак у затопленому озері.
— Олію — тільки на паті і доски, — він говорить, відтинаючи тонку різану смужку. — Не думай гнать її на хліб!
— Добре, Івоню, — послушно підтверджує Галина Іванівна.
Сергій стискає кулаки, гадаючи, як занепокоєнню від серця гниться до доточення. Але він мовчить, знаючи, що кожне життя із батьком може стати впадалою.
Сергій ріс, щируючи батьківським недоглядом.
У школі із учнями не змішувався, зводячі їх вибрання до власних необхідностям. На Дні народження товаришів не йшов, з пропозицією вирішував.
— Як до необхідно витрачати гроші на подарунки? — говорив Іван Петрович. — Друзі — це роскош. Виховуйся сам, як побачиш.
Хлопець все більше налипав до себе. Один викинок — це бібліотека з безкоштовною електронікою.
Одного разу Сергій прийшов додому із щурам, який випав із домашньої люльки.
— Що, і втім, ще пішло? — закричав Іван Петрович. — На що кормитимеш її? Змінити собі раціона?
— Я зменшиться, — тихо відповів Сергій.
— Виходь навіть у ніч як більша оточена! — забуркав те, що батько відправить.
Галина Іванівна мовчала, й спостерігала, як її син, гнучучи сліз, виходить на вулицю як місія. В цілому, вона зрозуміла, що втрачає сина.
Увечері, коли Сергій вже спав, Галина Іванівна вирішилася поговорити з чоловіком.
— Івоню, може, припиниш це йде? — тихо почала вона. — Мы ж не менші інших живемо. Зарплати у нас заманливо.
Іван Петрович відірвався від газет і відсвітлив поглядом, який розженує патріархів.
— Ти, до чого намагаєшся? — запитав, ніби із підозрою.
— Сергій потребує нове пальто, — додала Галина Іванівна. — І черевички. Він змінює все.
— Перебореться, — відмовив чоловік. — Ще винесе єдиний.
— Але інші учні сміються над ним! — не роздумувала баба. — Ти хочеш, щоб наш син став сміхом?
Іван Петрович раптово встав, нависнувши над жінкою.
— Ти що, вирішила мене учити? — він шепнув. — Я краще знаю, як жити моєму синові! Він має ціну грошима!
— Але ти ж вбиваєш його! — закричала баба. — Він стає таким же…
Ключ був вирішений. Шлунок пригортає.
— Ще слово, і тебе змусить вирузкувати до стайні, — він процедив.
Галина Іванівна, стискаючи руку до рани, мовчить, вихodziла з кімнати. За дверми від саду внутрішніх сум бабатився Сергій.
Роки минули. Сергій закінчив технікум у місті, де в з піднімався вже вище за місто. Там жив в общежитті, працював як у батька — через кожній триньку.
Одного дня колега по кімнаті, Віта, запропонував піти в кіно.
— Грошей у мене немає, — підбіг Сергій.
— Не бери вже з собою, — здивувався Віта. — Ти ж вчора отримав стипендію.
— Я її коплю, — сказав був. — На чорний день.
— Який жах? — від сміха Віта журився. — Тобі двадцять років! Живи зараз!
Але Сергій лиш очі вичав. Увечері сидів у кімнаті, пораховуючи сбереження, тим часом інші хлопці танцювали та сміялися.
Колишні стовбичили на візуальному уявленні, те, що вище, цікавий тільки для розумного.
«Дівчата — це гроші», — приготував він себе жахливим голосом батька.
Так жити — одинично і бідно, не помічаючи, як молодість втекає з вікна.
На останньому курсі вакансії прийшла нова студентка — Олена. Яскрава, весела дівчина зразу змусила прагнути всіх хлопців. Але вона вибрала мене одного.
— привіт! Ти чому такий мовний? — запитала вона після занять.
— Нормальний я, — підбіг Сергій, а зсередини — зрагалом залиться.
— Підемо в кафе, я згадую! — запропонувала Олена.
— В кафе? Зачем? — І Сергій здивувався.
Олена сміялася:
— Як ще, при знайомстві?
І він нарешті погодився. Перший раз у житті Сергій згадував про себе, щоб витратити гроші на втіху. І дійсно змінило його життя.
Заміж вийшов скромно, за германцем ще Сергій. Олена не погодилася, думаючи, що це тимчасово.
Перші дні зустрічім щастя, але вже через пару проскакує звичність.
Сергій щоденний — копійка рахує ще точно, щоб витратити.
— Своєрідний, давай купимо вишитті? — якось запропонувала Олена.
— Зачем? І так нормально, — відповів Сергій.
— Але було життя!
— Життя — це з грошима. Треба економити.
Олена зітхнула. Вона не збиралася, що став різко її втіхового кавалера.
Через півроку спільного життя терпіння Олени зламалося.
— Сергій, нам потрібно перетворити чуття, — сказала вона увечері.
— Про що? — тимчасом став насторожений.
— Про нашу життя. Чому життя нас аж так не гаразд? У нас є гроші!
— Треба копити, а не витрачати, — відповів Сергій.
— На чому? На заході? — закричала Олена. — Ми молоді, маємо жити зараз!
— Вот, як заговорила, — Сергій нахмурився. — Мій батько весь час казав…
— К черному твоєму батька! — перебила Олена. — Ти хочеш жити, як він? У жорсткості і постійному економії?
— Не смілися так говорити про мого батька! — закричав Сергій, почервонів.
Олена піднімається зі стільця, навіть аж перекило.
— Ах, що? — вона відповідає очима. — А ти не смій відноситися до мене як до статевого органи! Я, між інших, живий людина. У мене є сну, що хочу життя, а не життя!
— Життя? — він фіркував. — А на які парфуми, зверни увагу!
— Бог, а життя ти нині! — Олена рука з підбором. — Гроші — це курвульний ресурс, а не мета! Ми молоді, здорові. Як не можуть жити хоча б щось?
Сергій мовчав, зіщемення зубами. А Олена раптово загнулася, як випустили із себе вітер.
— Знаєш, — тихо сказала вона, дивлячись у підлогу, — я не про шубу й арбуз прошу.
Мало б хоча б із хліба було. Почути, що живемо, а не боремося.
Вони замовчали. У тиші чулося, як тикають годинник, гума дешевого пристрою, купленого на акції.
Сергій і Олена дивилися одне на одного, кожен зрозумів, що треск і руйнування між ними — тільки недалеко. І склеїти не вийде.
Пройшла тижня. Олена мовчки пакує речі, Сергій угрюмо дивиться.
— Ти правда підеш? — запитує.
— Так, Сергій. Я не можу так відчути постійно.
— А ми могли б все відновити, — в його голосі була неувереність.
— Ні, любий. Ти не зміниться. Став копією свого батька.
Олена візьми рюкзак і вийшла до дверей. На порогу обернулася:
— Знаєш, Сергій, найцінніше в житті — це не гроші. Це кохання, щастя, вільна. Ти все це міняв на копійки у банку. Прощавайте.
Двері захлопнулися.
Сергій залишився майже самостійно в квартира, не зрозумів, як зберігти найцінніше.