Теща, яка не йде!

**Щоденник**

Сьогодні був той самий день, коли теща вирішила лишитися.

— Ні, ні і ще раз ні! Ганно Михайлівно, та ви ж самі розумієте – це неможливо! У нас крихітна квартирка, насправді навіть не квартирка, а півтори кімнати! — Віктор метушився по кухні, розмахував руками, наче млинове крило.

— Та годі тобі, Вітеньку! Цілих дві! Дитяча, звісно, маленька, але я там чудово поміщуся. Іринці з Васильком потрібна допомога, сам подумай – дитина стільки уваги потребує! — теща склала руки на широкій грудній клітці і дивилася на зятя з таким виразом, ніби робила йому ласку, погоджуючись пожити у них.

— Мамо, ми впораємося, правда! — Іринка обережно втрутилася, стоячи у дверях кухні з немовлям на руках. — Вітя має рацію, у нас дійсно тісно.

— Іринко, не втручайся не в свою справу! Яке там «упораємося»? — теща махнула рукою у бік доньки. — Очі набряклі від недосипу, синці під очима такі, що жоден тональний крем не приховає, сама худа, як жердина! Яке там «упораємося»? Від такого життя й до розлучення недалеко!

Віктор різко зупинився, глибоко вдихнув і ледь примусив себе говорити спокійно:

— Ганно Михайлівно, ми з Іринкою одружені вже п’ять років. За ці роки навіть разу серйозно не посварилися. Не думаю, що поява дитини щось змінить у наших стосунках.

— Ох, молоде покоління… Усе знаєте! — теща заплющила очі. — А те, що жінка після пологів буває дратівливою, нервовою, що їй потрібен особливий догляд, ти про це не думав? Хто ж тоді варитиме твоїй дружині бульйони та трав’яні відвари, щоб молоко прибувало?

Іринка тихо зітхнула. Вона знала — коли мати починала про бульйони і трави, сперечатися було марно. Теща тим часом продовжувала:

— Я вже й речі зібрала, і квитки назад через два місяці купила. Трохи поживу, допоможу вам із побутом, а там побачимо.

— Два місяці?! — Віктор і Іринка вигукнули одночасно.

Ганна Михайлівна вдала, що не почула їхнього зойку, і діловито пішла у передпокій, де стояли два величезні валізи.

— Вітю, допоможеш мені перенести речі в дитячу? Так, і ще: ліжечко Василька перенесемо до вашої спальні. А мені постеліть на диванчику. Я непримхлива.

Віктор кинув розпачливий погляд на дружину, але та лише безпорадно знизала плечима. Протистояти напору Ганни Михайлівни було майже неможливо. Особливо зараз, коли вони обидва не висипалися, були виснажені турботами про немовля й простоВони сумно переглянулися, але знали — тепер їхнє життя нарешті знову стане їхнім.