З життя
Сюрприз від секретаря

**Щоденниковий запис**
— Оксано, нагадай, де моя кава? — голос Гліба Анатолійовича, її начальника, пролунав роздратовано.
— На верхній полиці, як завжди, — спокійно відповіла вона, відірвавшись від щоденника.
— Пам’ять у тебе гарна, хоч на щось придатна, — усміхнувся він і грюкнув дверця шкафа.
Офіс здригнувся. Як завжди. Як щодня. Гліб Анатолійович, сорокарічний красен із сивиною на скронях та вічно ідеальною зачіскою, був зіркою компанії. Його боялися, але поважали — за результати, за впевненість, за стиль. Оксану не боялися й не поважали. Її не помічали.
Вона стала частиною інтер’єру: непомітною, але необхідною. Папери — у неї. Контракти — вона друкує. Забутих колег з днями народження — вона нагадує. Тільки ніхто не каже «дякую».
— Оксано, принеси води, у нас нарада за десять хвилин! — кинула колега з бухгалтерії.
— Несу, — зітхнула вона, беручи кухоль.
Все її життя в цьому офісі проходило в режимі тіні. А почалося з надій. Колись вона із відзнакою закінчила університет, мріяла про аспірантуру. Але мати захворіла — довелося йти працювати. Влаштувалася у велику компанію «Зоря-Інвест» — спочатку помічницею відділу, потім секретаркою директора.
П’ять років. П’ять років вона носила каву, стежила за календарем боса і мовчки слухала приниження. Ніхто не знав, що все ці п’ять років вона вела детальний щоденник подій. А останні півроку — вмикала диктофон.
Гліб Анатолійович, улюбленець інвесторів, поводився все впевненіше. У приватних розмовах обговорював, як завищити вартію контрактів, кого «переконати» із конкурентів, як «підмазати» аудитора. Він думав, що поруч — пусте місце. А поруч була Оксана.
— Оксаночко, зайди, — одного дня Гліб підкликав її, не відриваючись від телефону. — Слухай, тут нова дівчина має прийти, стажерка. Поясни їй, де кава, де туалет, де сидіти. Інше — не твоя справа. Ти ж у нас ніби мати всіх курчат?
— Звичайно, — кивнула вона і вийшла, записавши час і фразу у блокнот. Вона записувала все — вже на автоматі.
Пізно ввечері, коли офіс спорожнів, вона відкривала ноутбук і вносила дані до таблиці. У неї були аудіозаписи, скани документів, витяги з листування, роздруківки переписок із постачальниками. Вона знала: рано чи пізно — це знадобиться.
І цей момент настав.
Наприкінці березня по офісу пішла чутка: готується позапланова перевірка. Хтось із інвесторів помітив підозрілі невідповідності у звітності. Того ж дня Гліб Анатолійович викликав її до себе.
— Оксано, тут треба трохи підправити цифри у звіті. Ти ж у нас вмієш, — він підморгнув і простягнув флешку. — Тихенько. Ти ж розумна дівчина. Нікому не кажи.
Вона взяла флешку. Ввечері скопіювала все. Зробила резервні копії. І написала листа. Не в поліцію — туди вона не вірила. Вона надіслала досьє із припискою «анонімно» у головний офіс «Зоря-Інвест», де сиділи справжні акціонери.
Минуло три тижні. Вона продовжувала ходити на роботу, ніби нічого не сталося. Аж поки одного разу до офісу не увірвалися люди у чорних костюмах.
— Глібе Анатолійовичу СтВін обернувся, побачивши її спокійний погляд, і раптом зрозумів: ті тіні, що він так довго ігнорував, тепер об’єдналися в одне — у силу, яку вже не зупинити.
— Готовий пояснити, чому звітність була сфальшована? — промовила Оксана, і в цю мить він відчув, що програш уже неминучий.
А потім двері закрилися, і в офісі знову запанувала тиша — тільки тепер вона була свіжою, чистою, наче після дощу.
І Оксана, колишня тінь, тепер стояла у світлі — не як жертва, а як та, хто його створив.
Кінець.
