Дитина на вулиці: голоси, що ведуть у небезпеку

Ходили собі люди вулицею й помітили дитину. Викликали поліцію. Дівчинка шепнула офіцеру, що голоси наказали йти — й показала на будинок у кінці вулиці.

Ніхто не знав, звідки вона взялась. Маленька, років шести, у білій вишиванці — ніби зі свята.

Люди зупинялись. Один пропонував воду, інший – подзвонити в соцслужбу. Дівчинка була чистенька, не схожа на безпритульну. Та мовчала, аж поки не прошепотіла:

— Я чула голоси…

Це злякало людей. Хтось викликав поліцію.

За п’ятнадцять хвилин приїхав сержант — молодий, але зі втомленими очима. Присіпнувся біля дівчинки, заговорив лагідно:

— Привіт. Як тебе звати? Де твої батьки? Чого ти сама?

Вона подивилась на нього й тихо сказала:

— Голоси веліли вийти з дому.

— Які голоси, серденько?

Офіцер замер, почувши її слова.

— Я не бачила. Стояла за дверима… Спочатку був гуркіт. Потім голоси сказали: «Іди геть. Інакше станеш покійником».

Вона замовкла на мить, потім додала:

— Дядечку, а хто такий покійник?

У поліцейського похололо всередині.

— Де твій дім? — запитав він, насилу стримуючись.

Дівчинка простягнула руку й показала на хату в кінці вулиці. Звичайний будиночок з палісадником. Тихо, завішено віконниці.

Сержант зайшов у двір. Двері були напіввідчинені.

Зробив кроки два — і застиг.

У кімнаті на підлозі лежала жінка. Бліда. Без дихання. Усе зрозуміло без слів.

Пізніше з’ясували: батько дівчинки в гніві вбив дружину. Дочка, почувши крик, підбігла до дверей, але не увійшла. Тоді голос — його голос — прошипів крізь жах:

— Іди. Тікай. Зараз же.

Він хотів врятувати її від побаченого. Не знав, що вона й так відчула біль.

Вона пішла. Самотня. У білій вишиванці. До чужих людей, щоб її почули.

І врятувалася. Від рідного батька, який мав бути її захисником.

Інколи найстрашніше — це те, що роблять ті, хто повинен тебе берегти.