Щастя знаходить тих, хто вірить і чекає на нього

**Щастя приходить, коли його вірять і ждуть**

У восьмому класі після шкільного новорічного свята Олеся втекла з Дмитрком. Їм захотілося побути наодинці, а несподівано пішов великий сніг — наче хтось розпоров пухову перину, і білі хлоп’я сипалися з неба.

Дмитро взяв долоні Олесі в свої, підніс до губ. Її пальці були холодними, а він грів їх своїм подихом. Вони дружили змалечку, але тепер щось змінилося, обидва відчували, що дитинство минуло. Куди ж воно пішло? Але вони були разом. І сподівалися, що назавжди.

«Господи, як же давно це було», — думала Олеся, — і де тепер Дмитро?»

У тридцять два роки вона ще не була заміжньою. Так склалася доля, а втім, долю її змінила мати, Надія. Якби не вона, життя доньки пішло б іншим шляхом.

Олеся була звичайною дівчинкою. Любила гратися, бігати, стрибати разом з найкращими друзями — Дмитрком і Тетянкою. Дмитро з першого класу носив їй портфель, допомагав з математикою, захищав від собак і хуліганів. Сам він жив у сім’ї, де батько пив, часто виганяв жінку з сином з дому, і ті ночували у Олесі.

Надія кожного разу питала матір Дмитра:

— Людо, чому ти терпиш? Розлучися з ним, це ж не життя!

— Живу заради сина, — відповідала вона.

— Та чи можна так, коли в Дмитра перед очима такий приклад? Чому він навчиться у батька? — але Людмила лише знизувала плечима.

Після таких розмов мати іноді говорила доньці:

— Олесю, марно ти з Дмитром товаришуєш.

— Мамо, Дмитро — справжній друг, сміливий і добрий, — тут же боронила його Олеся.

— Виростеш — побачиш. Стане таким же, як батько. Чи мало інших хлопців на селі?

Але Олеся не слухала й тікала до Дмитра. Він був її найвірнішим другом. Разом вони купалися в річці, навіть запливали на глибину — правда він завжди був поруч, бо вона плавала не дуже впевнено. А ще стояли на стрімкому обрисі, одного разу ледь не впали.

З роками їхня дружба лише міцнішала. Сусідка Тетянка теж частенько бігала з ними, товаришували втрьох. Та, подорослішавши, Таня захопилася Миколою з паралельного класу, тож трохи віддалилася від друзів, а вони її розуміли.

У восьмому класі після свят Олеся невдало впала й зламала ногу. Перелом був настільки невдалим, що їй довелося довго лікуватися.

Надія плакала:

— Доню, як же так? Тепер залишишся кульгавою назавжди!

Та Олеся не здавалася, поклялася собі швидше видужати. Навіть лікар сказав, що в неї дуже цілеспрямована донька, і все у неї вийде. Незабаром вона зробила перший крок, потім другий, третій — спочатку на милицях, потім з палицею.

У лікарні її відвідували однокласники, навіть класний керівник. А Дмитро з ТанОлеся здригнулася, почувши його голос, і в цю мить усі роки туги розтанули, як весняний сніг.