В осінньому житті

Бабусю, завтра не зможемо приїхати на твій ювілей, вибач нас, дзвонив напередодні вечора Антон, чоловік онучки Оленки.

Антоню, що трапилося? схвильовано запитала Надія Іванівна.

Бабусю, Оленку щойно відправили до пологового. Не дочекалася твого ювілею, вирішила подарувати тобі сюрприз раніше, але ще не народила. Дзвоню з лікарні, говорив Антон, у голосі якого чулися і хвилювання, і радість.

Господи, Антоню, яка радість! А я вже злякалася. Подзвонив увечері, а ви зазвичай не турбуєте мене в такий час. Добре, дякую, що повідомив. Буду молитися, щоб усе було добре з Оленкою та моїм онуком. Подзвони, як народиться, навіть якщо буде ніч, не засну тепер.

Гаразд, бабусю, подзвоню.

За дві години Антон знову зателефонував, уже радісний:

Бабусю, ось тобі подарунок на ювілей онук Ярик! Оленка почуває себе добре. Тож святкуй свій день без нас.

Дякую, Антоню, і за Ярика, і за вітання. Передай Оленці, що я її міцно цілую, вона молодець.

Надії Іванівні виповнилося шістдесят пять. Гостей буде небагато: приїде друга донька з чоловіком та сином, а ще подруги Марія й Ганна, з якими вона колись працювала на заводі. Дружили з молодості.

Сім років тому Надія поховала чоловіка Петра. Прожили щасливе життя, але доля розпорядилася інакше його серце не витримало. Виростили доньку Оксану, допомогли вступити до університету, тепер вона живе з чоловіком у місті.

Сама Надія з Петром мешкали у великому селищі, де більшість працювала на місцевому заводі. Там вони й познайомились. Петро, молодий інженер, побачив у їдальні веселу гарну дівчину і підійшов до неї після обіду.

Дівчино, давайте познайомимося. Мене звуть Петро.

Надя, злегка зніяковіла вона.

Дуже гарне імя, Надя Надія. Може, підчекаю тебе тут увечері?

Добре, відповіла вона.

Того ж вечора вони пішли гуляти. Розмовляли, сміялись. Він розповів, що нещодавно закінчив політехнічний інститут і приїхав сюди працювати. Вона ж була місцевою, тут пройшло її дитинство.

Незабаром вони одружились. Батьки влаштували їм гарне весілля. Жили дружно, у великому домі разом з батьками Надії. Згодом батьки пішли з цього світу, а ще через кілька років помер і Петро.

Надія дуже сумувала. Але час лікував рани. І ось тепер її ювілей.

Святкували недовго. Донька з сімєю посиділи за столом і поїхали. Подруги затримались трохи довше, але теж попрощались. Проводивши їх, Надія побачила біля будинку стареньку “Таврію” і чоловіка, який возився під капотом у світлі ліхтаря. Він попросив допомоги:

Ви не підтримаєте ліхтарик? Сам не вправлюся.

Звичайно, відгукнулась вона.

Машина так і не завелась, і чоловік вирішив ночувати в авто. Але Надії стало його шкода. Вона запросила його переночувати в будинку.

На ранок Василь Іванович зник, лишивши на столі банку меду. Вона вже подумала, що їй це наснилось. Але ввечері він повернувся з квітами, шампанським і цукерками.

Не міг не привітати іменинницю, усміхнувся він.

З того дня минуло три роки. Тепер вони живуть разом. Біля села, де мешкає його друг, у Василя пасіка. Вони часто їздять туди, працюють, а потім відпочивають у затишку.

Надія Іванівна ніколи не думала, що в такому віці можна зустріти другу половинку. Але доля подарувала їй ще одне щастя. І тепер вона знає: любов не має віку.