Він постійно повторював одне ім’я: коли ми дізналися, кого він мав на увазі, сльози самі покотилися по нашим щокам

Він усе повторював одне імя. Коли ми зрозуміли, про кого йдеться, сльози самі котилися по нашим щоках.
Здавалося, що дід не переживе ночі. Подих його був ледве помітним, кашель виснажував, губи пересохли від гарячки. Але він не переставав шепотіти:
Мік Мік
Спершу ми подумали, що це імя рідного сина чи друга. Обережно запитав у нього:
Хто такий Мік?
Він ледве видихнув:
Мій вірний друг Дуже за ним сумую.
Тоді все стало зрозуміло йшлося про собаку. Я подзвонив його донці, яка спішила з іншого міста. Коли я згадав Міка, вона розплакалася:
Це наш золотистий ретривер, йому вже тринадцять
Поки батько лежав у лікарні, Мік був у мого брата.
Ми вирішили влаштувати їм зустріч. Погодилися з лікарями, і кілька годин потому двері палати відчинилися увійшов Мік.
Коли пес побачив свого господаря, сталося щось несподіване те, що вразило всіх.
Він усе повторював одне імя. А коли ми дізналися правду, сльози самі котилися.
Пес радісно замахав хвостом, очі його засяяли. Він стрибнув на ліжко й поклав голову на груди Миколи.
Старий уперше за довгий час відкрив очі й прошепотів:
Мік знайшов її?
Ми з донкою переглянулися. Вона запитала:
Кого її?
Відповіді не було. Але в цю мить Микола ніби заспокоївся, подих його став рівнішим, а пальці міцно стиснули собачу шерсть.
Він уже раз рятував її вимовив він. У снігу, коли ніхто мені не вірив.
За кілька днів стан Миколи покращився. Мік не відходив від його ліжка ні на хвилину.
Одного разу він покликав мене й спитав:
Ти віриш, що пес може врятувати людину?
Я подивився на Міка й відповів:
Мабуть, саме це я й бачу.
Мік мене не рятував, сказав Микола. Він врятував дівчинку з сусідньої вулиці Олену.
Це було тринадцять років тому. Їй було шістнадцять, усі думали, що вона втекла. Але я відчував щось не так.
Він розповів, як щодня з Міком шукали її у лісах і ярах, але ніхто не вірив.
Аж одного дня пес зупинився біля узлісся й почав гавкати. Під кущем знайшли хустину й замерзлу Олену, яка ще дихала.
Виявилося, що її вітчим з нею погано поводився, а вона намагалася втекти. Її кинули в лісі, і якби не Мік ніхто б її не знайшов.
Дівчина деякий час жила в Миколи, потім її забрала прийомна родина.
Листувалися, але згодом звязок обірвався. А Мік чекав на неї все життя.
Я розповів цю історію знайомій, і вона знайшла статтю в газеті: «Пес привів чоловіка до зниклої дівчинки».
Там було навіть фото.
Я опублікував історію в інтернеті без імен, просто розповідь про Міка, Миколу й Олену. Через кілька дній прийшов лист:
Мене звати Олена. Мабуть, йдеться про мене.
Вона прийшла до лікарні з пятирічною донькою. Обережно запитала:
Пане Миколо?
Старий посміхнувся:
Мік знайшов її. Справді знайшов.
З того дня Олена відвідувала його щодня й говорила:
Ви завжди були моєю родиною. Дозвольте мені піклуватися про вас.
За дозволом лікарів Микола переїхав до неї додому.
Мік знову був щасливий у нього були двір, сонце й нова маленька подруга, яка читала йому книжки.
Микола прожив ще півтора року у любові та турботі. Коли він пішов, Мік ліг біля нього й не рухався багато годин.
На похоронах Олена сказала:
Микола врятував мене не лише тіло він повірив у мене. А Мік знайшов мене двічі.
У її саду зявилася памятна табличка з написом:
«Мік ангел-охоронець. Добрий хлопець назавжди».
А внизу дрібними літерами:
«Він усе кликав Міка. Ми не знали, хто це. Але тепер ніколи не забудемо».