У автобусі літня жінка лаяла молодого хлопця за тату, а він і не звертав уваги… доки не сталося ОЦЕ!

У душному київському автобусі літня жінка в хустці то кидала погляди на молодого хлопця в білій футболці, на його руки, вкриті татуюваннями, то різко відверталася до вікна, бурмочучи щось під ніс.
Хлопець у навушниках був відсутній музика заглушала все навколо, і він навіть не помічав її осудливих поглядів. Та раптом бабуся не витримала:
Оце мені молодь пішла! вигукнула вона голосно. Нащо ви малюєте оцю бісовщину на собі?
Хлопець вийняв один навушник і спокійно запитав:
Бабусю, щось не так?
«Щось не так?» передражнила вона. З такими малюнками тобі й до церкви не зайти, це смертельний гріх! Як земля носить таких, як ти?
Я вам нічого поганого не зробив, відповів він рівно. Це моє тіло, і я маю право робити з ним усе, що хочу.
Але ці слова лише розлютили її ще більше.
Тьху! За моїх часів молодь так із старшими не розмовляла! голос бабусі став різким. Хто тобі дав право так зі мною говорити? Через таких, як ти, все й розвалилося! Тепер ходять, розмальовані, як чорти! Щоб твої батько з матірю подивилися на тебе сором! З такими малюнками ти й дружини нормальної не знайдеш. Господь тебе покарає, чуєш? Блукатимеш світом, доки не зрозумієш, які твої гріхи тяжкі!
Вона перехрестилась, похитала головою і додала:
Щоб руки тобі відсохли, якщо ще раз голкою тіло псуватимеш! Щоб із кожним малюнком душа твоя темнішала!
Хлопець мовчав. Важко зітхнувши, він відвернувся до вікна. Автобус їхав далі, а бабуся не вгавала:
Ох, ти підняв мені тиск, хаме безрідний! Дякувати Богу, у мене нема таких дітей, як ти. Ганьба, а не молодь!
Та раптом її обличчя зблідло, рука схопилася за серце.
Ой погано мені душно прохрипіла вона.
Люди в автобусі байдуже відвели очі: хто вдавав, що не чує, хто просто відвернувся. Ніхто не рушився.
І лише той самий хлопець із татуюваннями зняв наушники й уважно подивився на неї. Потім несподівано для всіх тихо, але твердо промовив…
Бабусю я фельдшер.
Автобус завмер, ніби час зупинився на мить.
Хлопець миттєво кинувся до неї. Впевнено, без метушні, розвязав її хустку, розстібнув верхні ґудзики блузи й допоміг глибше вдихнути.
Дихайте Спокійно, промовив він мяко, зовсім не так, як «грубіян», яким його називали хвилину тому.
Він діяв, наче знав наперед: перевірив пульс, припідняв бабусю, щоб їй стало легше.
У неї сильний спазм, тиск підскочив, швидко сказав він, дістаючи телефон. Треба негайно швидку.
Набравши номер, чітко, як професіонал, він назвав адресу, маршрут автобуса та стан жінки.
Тримайтеся, бабусю, лікарі вже їдуть, дивився їй у очі. Я з вами, усе буде добре.
Бабуся, бліда й слабка, ледве розплющила очі. На мить у її погляді блиснуло здивування, навіть сором. Вона немов хотіла щось сказати, але сили залишили її лише слабко кивнула.