Наповню твою душу коханням

**Щоденниковий запис**

Ніколи б не подумала, що дві подруги з дитинства Юстина й Люба можуть так сильно посваритися. Село шепоче:

“Чого це вони так? Жили ж душа в душу, а тепер навіть не вітаються, неначе й не знайомі!”

Обидві мовчать, і це лише розпалює плітки. Найбільше обговорювали, що Марічка дочка Юстини й син Люби Андрійко зустрічалися. Вчилися разом, гралися біля річки, а після школи роз’їхалися: Андрій пішов у військо, а Марічка до Києва на навчання.

Вони завжди були різними. Жвава, запальна Марічка й спокійний, мовчазний Андрійко. Вона вигадувала розваги, а він лише потирав потилицю й погоджувався.

“Андрію, завтра у ліс по гриби!” кивав.
“Андрію, завтра на річку!” знову не заперечував.

Юстина й Люба теж були нерозлучними. Грали в ляльки, бігали через тин у гості, вийшли заміж майже одночасно. Але згодом і їхні шлюби розпалися. Юстина перша розлучилася чоловік пив та піднімав на неї руку. Люба теж вигнала свого ревнував без причини, навіть ніж до горла приставляв.

Залишилися вони самі з дітьми, але не сумували. Андрійко став водієм, Марічка вступила до університету. Перед армією вони три дні не розлучалися, а потім листувалися. Але раптом листи від Марічки припинилися.

“Юсю, чому твоя донька не приїжджає?” питала Люба.

“Навчання, зайнята”, відповідала та, але голос був напружений.

Потім Юстина поїхала до Києва і повернулася ще більш замкненою. Люба не витримала й прийшла випитувати:

“Говори! Що ти ховаєш?”

Юстина зітхнула:

“Моя Марічка заміж вийшла. Дитину чекає.”

Люба вибігла, ніби опечена. “Як же Андрійко? Як тепер буде?”

Андрій, повернувшись з війська, не залишився вдома поїхав із товаришем працювати. Лише робота приглушувала біль після матеріного листа.

Три роки вони не спілкувалися. Андрій лише раз заїздив поправив хату, посидів біля річки, знову поїхав. А Марічка зовсім не показувалася.

“Зазналася”, шепотіли сусідки.

Аж ось поштарка Ганна принесла вістку:

“Юстина просить тебе прийти. Захворіла.”

Люба здивовано:

“Та ми ж не бачилися роками!”

“Знаю. Але вона дуже просила.”

Юстина лежала слабка.

“Любо, пробач мене”, прошепотіла.

“За що? За Марічку? Та не ти ж винувата.”

“Слухай”

То, що почула Люба, спершу здалося неправдою. А потім вона мов одуріла кинулася додому й подзвонила сину.

“Андрію, приїжджай Мені погано.”

“Що з тобою?!” кричав у трубку він, але вона вже положила слухавку.

Того ж дня Люба побігла до Юстини. Незабаром приїхала Марічка з сином Олесем.

“Донька з онуком яка радість!” розповідала Люба сусідкам, і ті бачили, як Юстина ожила.

А потім у село прийшов Андрій.

“Синку, як я тобі рада!” кинулася Люба, а він дивувався: обіцяла хворобу, а тут усміхнена, сповнена сил.

“Мам, що трапилося?”

“Та нічого! Просто радію.”

Андрій пішов до річки стояв, дивився на воду.

“Андрію”, почув він позаду.

Оглянувся Марічка. І поруч хлопчик, схожий на нього, як дві краплі води.

“Це твій син?” голос йому тремтів.

“Наш”, прошепотіла вона.

Виявилося, Юстина думала, що дитина від іншого, й заборонила Марічці повертатися. А Люба натомість розповіла, що Андрій у війську одружився. І так вони три роки жили у брехні.

“Тепер заповню твою душу любовю”, сказала Марічка, обіймаючи його.

А Олесь потягнув їх за руки:

“Мамо-тату, ходімо!”

І вони пішли до хат, де їх чекали дві бабусі, які нарешті зрозуміли: сварки й образи варті того, щоб усе стало на свої місця.