Кохання, що витримало час

У село приїхала нова родина. Якраз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, а новим став Борис Іванович з дружиною-вчителькою математики та дочкою Олесею, пятнадцятирічною.

Олеся була зовсім не схожа на місцевих дівчат, тому всі хлопці ворочали головами, а місцеві дівчата злісно скреготали зубами. Приїзна завжди ходила охайна, з туго заплетеною косою, чоботи вичищені навіть восени, коли в селі було багнючно, вона встигала вимити їх у калюжі, перш ніж зайти до школи.

“Олесю більше нічим зайнятися, окрім як у воді плескатися”, сміялися над нею селянки, у яких чоботи були брудні. Але згодом і вони почали мити взуття.
Адже бачили: хлопцям подібалось, як виглядає охайна Олеся.

У селі жив Микола, вже шістнадцятирічний, працьовий хлопець, високий і плечистий. До школи не ходив після восьмого класу кинув. Працював разом із чоловіками: косив сіно, складав у стоги, причому так уміло, що жінки тільки дивувалися.

З дівчатами у Миколи справи йшли добре з чотирнадцяти років він уже міняв їх, як рукавички, а вони й не заперечували: хлопець був гарний. А з шістнадцяти почав закохувати під стогами.

“Микола гуляє направо й наліво”, говорили односельці, а він тільки посміхався.

Але все змінилося, коли він уперше побачив Олесю. Вона йшла з матірю до крамниці після приїзду така охайненька, ладненька.

“Що це за диво таке в нас зявилося?” здивувався Микола та спитав у свого друга, рудого й весняшкуватого Василя.

“Це новенькі. Тато її директор школи, а це Олеся й її мати, вчителька математики.”

Ось тоді Микола й пропав. Настільки, що забув про всіх попередніх дівчат, наче ніколи на них і не дивився. Навіть заплющив очі, коли побачив її вперше було в ній щось незвичайне, легке. І його розгульлива душа здригнулася.

Микола розумів, що Олеся ще дівчинка, і не наважувався підійти, спостерігав здалеку. Але село воно маленьке: скоро всі дізналися, що він закоханий.

Минула осінь, прийшла зима. Річка вкрилася льодом, а хлопці вибігали на лід ковзатися. У всіх були старі “снігурки”, які вони привязували до валянок. Дівчата ж не вміли кататися.

Але сталося диво. На лід вийшла Олеся у ковзанах з черевичками, красивих, як і вона сама. І як вона ковзалася! Усі заворожено дивилися. Дітвора стояла на березі й роззявляла рота, коли вона виписувала на льоду візерунки, крутилася, стрибала.

“От це Олеся дає! Фігури викидає як у кіно!” дивувалися старші хлопці, а малі ледве дихали від захоплення.

Миколи тоді не було поруч він повертався з роботи.

“Рятуйте! Рятуйте!” почув він крики біля річки. Нічого не розуміючи, кинувся туди.

Біля протилежного берега у ополонці хтось плив. Хоч річка й неширока, але треба було бігти по льоду.

“Олеся тоне! Олеся!” кричали діти.

Микола зрозумів: Олеся не знала, що біля того берега бє джерело, і лід там тонкий. Не роздумуючи, кинувся рятувати. Скинув на лід кожуха, підповз до ополонки й побачив її перелякані очі. Дівчина трималася з останніх сил, обламуючи лід руками.

“Навіть палиці не взяв!” миттєво подумав він, зняв ремінь і кинув його кінці Олесі.

Вона вхопилася, Микола потягнув і витягнув її, доповз до середини річки, а потім підхопив на руки й поніс додому мокру, тремтячу.

У селі всі вже знали, як Микола врятував Олесю. З хати в хату передавали чутки, що все більш зростали. Але як би там не було, увечері, коли вже стемніло, до Миколи прийшла мати Олесі:

“Миколочку, дякую тобі, сказала вона, принесла солодощів. Олеся просила, щоб ти до нас зайшов. Лежить із температурою.”

Микола пішов із нею. Олеся лежала у ліжку, побачивши його, слабо посміхнулася й простягнула гарячу руку.

“Дякую, Миколо. Якби не ти…” у неї навіть сльоза покотилася, а він зітВін витер її сльозу, і в цю мить обидва розуміли, що нарешті можуть бути разом не через слова, а через тишу, що обєднала їхні серця усіма цими роками.