Моряки побачили собаку, яка пливе посеред моря. Коли вони наблизилися, їхній світ ПЕРЕВЕРНУВСЯ – перед ними було НЕЙМОВІРНЕ видовище…

Моряки помітили собаку, яка пливла посеред моря. Наблизившись, їхній світ перевернувся від побаченого
Його пальці тремтіли не від холоду. Він притиснув ковдру до спини пса, ніби вкривав дитину. Запах мокрої шерсті змішався з залізом, йодом і старим дизелем справжній аромат палуби та життя, яке намагаються врятувати.
Тарас підвівся, впявся поглядом у обрій. Вітер бив йому прямо в обличчя, волосся прилипло до чола. Він відчував, як під ногами хитається палуба, як десь у глибині корабля бурчить старий двигун, як у пальцях холодніє залізний поручень.
Усередині все кричало: «Не лізь, не ризикуй!» Але ця собака дивилася так, що навіть морські шторми здавалися тихішими за її погляд. Богдан витер обличчя і кивнув на нашийник.
На ньому, вицвілими літерами, було одне імя «Барсік». «Не випадково вона тут», хрипко промовив він. Це ж не просто хвилі викинули її. Але Ярослав кивнув, гладячи мокру морду.
Вона не просто так плила. Її хтось чекав. Вона прямувала кудись це було ясно. Олег зітхнув, присідаючи на корточки і дивлячись собі прямо в очі.
«Що ти хочеш нам сказати, дівчинко? Що там попереду?» спитав він, але собака лише підняла голову й знову впялася в обрій. Морозний вітер піднімав піну, збивав подих. Хвилі били об корпус із глухим гуркотом.
Дзвін крапель, що падали на залізо, лунав, як удари дзвіночків. Все злилося в одну гулу мелодію, в якій лунало запитання, на яке ніхто не знав відповіді. Тарас відступив на крок, озирнувся на команду.
«Ми врятували її», з надмуванням промовив він. «Цього достатньо. Треба тримати курс».
Але Олег лише похитав голову. Богдан відвів погляд. А Ярослав, обіймаючи собаку, тихо сказав: «Але ми ще не знаємо, кого вона веде за собою».
Ці слова зависли в повітрі, як віщування про щось набагато більше. Тоді жоден із них не здогадувався, що ця собака приведе їх на межу життя і смерті.
Пес прокинувся різко, ніби хтось клацнув вимикачем. Він схопився на лапи, ледь Ярослав відреагував, схопивши його за нашийник. Мокра шерсть липла до боків, дихання було нерівним і шумним, а очі горіли дивним вогнем. Він рванувся до борту, так сильно, що Ярослав ледь не впав на залізну палубу.
«Тихо, тихо» Ярослав притиснув його до себе, відчуваючи, як тіло собаки бється в його руках, як серце під мокрою шерстю бється так, наче хоче вирватися назовні. Олег підскочив із кухлем гарячого борщу.
Пар піднімався в холодне повітря, змішуючись з різким запахом солоної води. «Ну-но, їж хоч трохи!» запропонував він, піднімаючи кухоль до морди, але собака навіть не глянула. Він знову рванувся до борту, дряпаючи кігтями по металу.
Скребіт кігтів різав вуха, як тупий ніж тканину. Тарас підійшов ближче, примружившись. Вітер бив йому в обличчя, ніби підбурюючи повернутися на місток і забути про все це.
«Чого він туди тягнеться?» голос Тараса задрожав, але одразу став твердим. «Він зовсім зїхав?»
Богдан стояв трохи далі, заклавши руки в кишені. Губи стиснуті, погляд впявся в обрій. Він мовчав, але всередині кипіла буря, яку він сам боявся визнати. Ярослав погладив собаку по голові, відчуваючи, як шерсть ще холодна й колюча від морської води.
«Він не просто так рветься назад, бачите? Він увесь час дивиться туди». Ярослав показав у бік мутної лінії горизонту. «Він щось знає. Можливо, там когось чекає».
Олег присі