Хлопця вигнали з дому батьки в новорічну ніч. Через роки він відчинив їм двері… Їх чекав сюрприз, який ніхто не міг передбачити.

**Щоденник**
За вікнами будинків палали теплі вогники гірлянд, у шибках відбивалися ялинки, лунали новорічні пісні. А за цими стінами панувала біла тиша. Сніг падав густими платівками, ніби невидима рука сипала його з неба без кінця. Тиша була такою густою, що здавалася майже святою як у церкві. Ані кроків, ані голосів. Лише виття вітру в трубах та ніжний шелест снігу, що вкривав місто, наче покривалом забутих доль.
Іван Ковач стояв на ґанку. Він ще не усвідомлював, що це дійсно відбувається. Здавалося, це лише страшний сон безглуздий і жорстокий. Але холод проймав крізь одяг, мочив шкарпетки, а льодяний вітер різав обличчя. Рюкзак, кинутий у заметіль, нагадував про реальність.
Геть звідси! Щоб я тебе більше не бачив! вирвав його зі ступору хриплий, сповнений ненависті голос батька. І одразу за цим удар дверима, які захлопнулися майже перед носом.
Батько вигнав його. У новорічну ніч. Без речей. Без прощання. Без шансу повернутися.
А мати? Вона стояла поруч, притулившись до стіни. Склала руки на грудях. Не промовила ні слова. Не спробувала зупинити чоловіка. Не сказала: «Це наш син». Лише безсило згорнула плечі й вкусила губу, щоб не розплакатися.
Просто мовчала.
Іван повільно зійшов із ґанку, відчуваючи, як сніг прослизає в капці та колит шкіру, немов крижані голки. Він не розумів, куди йти. Всередині була порожнеча ніби серце провалилося глибоко під ребра.
«От і все, Іване. Ти нікому не потрібен. Навіть їм. Особливо їм».
Він не плакав. Очі були сухими, лише різкий біль у грудях нагадував, що він живий. Плакати вже не було сенсу. Все сталося. Зворотньої дороги немає.
І він пішов. Не знаючи куди. Крізь заметіль. Під світло ліхтарів, що освічували пусті вуліці. За вікнами люди сміялися, пили чай, розгортали подарунки. А він був один. Серед свята, де для нього не знайшлося місця.
Скільки годин він блукав не памятав. Вулиці зливалися в одну. Охоронець прогнав його від підїзду, перехожі уникали, помічаючи його погляд. Він був чужим. Непотрібним.
Так почалася його зима. Перша зима самотності. Зима виживання.
Перший тиждень Іван ночував де попало на лавках, у переходах, у автобусних зупинках. Його гнали всі продавці, охоронці, випадкові люди. В їхніх очах він бачив не жалість, а роздратування. Хлопець у потерій куртці, з червоними від холоду очима живе нагадування про те, чого вони самі боялися.
Їв те, що знаходив: обїдки зі смітників, одного разу вкрав булку з кіоску, поки продавець відвернувся. Вперше в житті став злодієм. Не зі злості, а з голоду. Зі страху померти.
Нарешті знайшов сховище покинутий підвал у старій пятиповерхівці на околиці. Там пахло цвіллю, кішками та чимось застоялим. Але було тепло від близької теплотраси йшла слабка пара, і цього було достатньо, щоб пережити ніч. Підвал став його домом. Він стелив газети, збирав картон і вкривався знайденими у смітті ганчірками.
Іноли просто сидів і мовчав. Сліз не було. Лише судоми в грудях, стиснутий біль усередині.
Одного разу його знайшов дід із палицею та довгою бородою. Кинув погляд і пробурчав:
Живий? Ну і добре. Я думав, тут знову кішки сміття розкривають.
Дід залишив банку тушёнки та шматок хліба. Без жодних слів. Іван не подякував. Просто їв, жадібно, руками.
Після того дня дід час від часу навідувався. Приносив їжу. Не питав нічого. Лише одного разу пробуркотів:
Мені теж було чотирнадцать, коли мати померла, а батько повісився. Тримайся, хлопче. Люди сволочи. Але ти не такий.
Ці слова лишилися з Іваном. Він повторював їх, коли сили були на межі.
Одного ранку він не зміг піднятися. Нудота, озноб, тіло тремтіло. Жар бив у скрині, ноги не слухалися. Сніг заносив підвал, ніби сам хотів його заморозити. Не памятав, як вибрався. Пригадував лише, як повз, чіпляючись за сходи, доки чиїсь руки не підхопили його.
Господи, він же зовсім замерз! жіночий голос, суворий, але сповнений тривоги, прорізав свідомість.
Так він уперше побачив Ганну Петрівну соціальну працівницю з відділу у справах дітей. Висока, у темному пальті, зі стомленими, але уважними очима. Вона обняла його, як рідного, притиснула до себе міцно, ніби знала, що він давно не відчував такого тепла.
Тихо, сину. Я поруч. Усе буде добре. Чуєш?
Він чув. Крізь гарячку, крізь холод. Ці слова були першою людською теплотою за довгі місяці самотності.
Його привезли до притулку на вулиці Личаківській невелику будівлю з облупленими стінами, але з чистими простирадлами та запахом домашньої їжі: картоплі, борщ