Дармоїдка. Свекруха виставила за поріг жінку з малим дитиною — але навіть уявити не могла, що станеться далі!

Микола нарешті заснув лише о третій. Я сиділа на краю ліжка, застигла в незручній позі рука заніміла, плече гуділо, але я боялася пошевелитися. У малюка різалися зубки ясна почервоніли, він усе тягнув кулачки до рота й плакав так, що серце розривалося.
Здавалося, він не спав цілу вічність. Варто було спробувати перекласти його у ліжечко одразу прокидався, наче відчував, що я хочу втекти. Всього сім місяців, а за цей час я встигла прожити ціле нове життя. Любов, біль, тривога, щастя все сплелося в тугий вузол, який тепер не розвязати.
Коли дихання сина стало рівним, я обережно підвелася. У вікні навпроти горів світло хтось у нашій панельній девятиповерхівці теж не спав. Я часто здогадувалася хто там? Така сама змучена мати, як я? Безсонний дідусь? Закохана пара? Колись я мріяла, що ми з Олегом купимо свою квартиру, і я дивитимусь зі свого вікна на свій двір. Але ті мрії розтанули, як дим.
Три роки роботи на касі в «Продукти» і всі мої заощадження пішли в нікуди. Спочатку перший внесок за іпотеку, яку ми так і не оформили. Потім на ремонт у цій хаті, де ми жили з Ганною Іванівною, Олеговою матірю. «Буде затишніше», казав він. Але затишніше стало лише для них.
Відколи я переступила цей поріг з валізою і дурною надією на щасливе життя, я жодного разу не почувалася вдома.
«Все налагодиться», обіцяв Олег півтора року тому. «Розпишемося влітку», говорив він перед тим, як я завагітніла. «Трохи почекаємо», шепотів, коли народився Миколка. Я кивала. Вірила. Чекала. Але штамп у паспорті чомусь здавався йому чимось зайвим.
Ганна Іванівна щоранку дзвеніла ключами у передпокої, збираючись на роботу до бухгалтерії. Я називала її про себе «шпіцем» маленька, злісна, з вічно піднятим носом. Зі мною вона розмовляла лише за необхідності, наче я не мати її онука, а тимчасова прислуга. Коли я готувала кривилася: «Не вмієш з продуктами поводитися». Коли прала: «Це дорогі речі». Але завжди з отруйною посмішкою.
«Оленко, підлогу б помила», говорила вона в мій єдиний вихідний. «Олено, я купила сир для Миколки», додавала, хоча я ніколи не брала її продукти.
Свою кімнату вона замикала на ключ. У нашу відсутність перевіряла речі. Одного разу я застала її за риттям у моїй шафі. «Шукала рушник», сказала вона без тіні сорому.
На кухні особливий порядок. Її тарілки окремо, наші окремо. Її сковорідка, її каструля, її віночок. Нічого спільного. Коли Олег затримувався, я вечеряла у кімнаті лише б не сидіти з нею за одним столом.
І все ж ми якось вживалися день за днем, місяць за місяцем. До народження Миколи я ще могла вирватися на роботу, до подруг, просто прогулятися. А тепер? З дитиною на руках, з жалюгідними трьома сотнями у гаманці та чотирма тисячами дитячих допомог на картці.
Я тихо зачинила двері й вийшла у коридор. Хотілося пити, голова гула від недосипу друга безсонна ніч поспіль. Вчора Микола прокинувся о пів на другу і заснув лише о пятій. А о десятій ранку знову на ногах. Я рухалася, як зомбі, очі наче піском засипало.
На кухні горів світло. Ганна Іванівна ще не спала. Я хотіла просто налити води й піти, але не встигла зробити й кроку.
Ще не спиш? обернулася свекруха. Знову у телефоні сидиш, я світло під дверима бачила.
Миколі погано спиться, відповіла я. Зубки ріжуться
Вона скигликнула. У цьому звуці було все і недовіря, і натяк, що я просто відмовляюся від справ, і «я у твої роки і працювала, і дітей ростила».
Можна тихіше? попросила я, здригнувшись від гуркоту тарілок. Микола щойно заснув.
Щось мигнуло у її очах. Вона різко повернулася до раковини, згорбилася, а потім
Потім розвернулася до мене. Обличчя перекосило, очі звузилися. Вона з гуркотом поставила чашку на стіл.
Тихіше? перепитала Ганна Іванівна. Я у своїй хаті маю навшпиньках ходити?
Я притулилася до одвірка. Сім місяців без сну. Сім місяців життя у цих десяти метрах, де кожен крок як по мінному полю.
Я просто попросила не брязкати посудою, сказала я тихо.
А може, ти просто не вмієш дітей укладати? свекруха схрестила руки. Я двох виростила. І жодних проблем із зубами не було. І спали, як янголятка.
Я стиснула зуби. У кімнаті спав мій син, а тут, на цій крихітній кухні, назрівала буря. Що б я не сказала буде не так. Промовчу погоджуся, що погана мати. Заперечу влаштую скандал.
Я просто хотіла води, пробурмотіла я, роблячи крок до раковини.
Звісно, не зрушилася з місця Ганна Іванівна. Т