12-річна дівчинка з немовлям на руках увійшла до приймального відділення. Та коли вона сказала, чия це дитина…

**Щоденник Оксани Коваль**
Того дня, звичайного на перший погляд, у приймальному відділенні районної лікарні сталося щось, що перевернуло життя не тільки лікарів, а й усіх, хто про це дізнався. Двері скрипнули, і в палату увійшла дівчинка років дванадцяти. На руках у неї був крихітний немовля, загорнутий у вицвілу пеленку. Її очі були напружені, а на обличчі рішучість і страх.
Вона тримала дитину так ніжно, ніби це була найдорожча річ у світі. Медсестра, помітивши їх, одразу підвелася:
Що трапилося? Ти хто? Де твої батьки?
Будь ласка, перебила дівчинка, голос її тремтів, але звучав твердо. Він увесь гарячий. Йому погано. Допоможіть йому!
Її слова пролунали, як дзвін насполох. Дитину негайно забрали на огляд, а дівчинка залишилася стояти в коридорі. Вона не плакала, не благала просто чекала, ніби знала: ось-ось почнеться буря, яку доведеться пережити.
І вона почалася. За кілька хвилин до неї підійшли завідувачка відділення, лікар, поліцейський і навіть охоронець. Всі обступили її, розпитуючи, що сталося.
Ти його мама? запитала жінка-лікар.
Ні, відповіла дівчинка, дивлячись прямо в очі. Це мій братик. Я не мама. Я його сестра. Ми знайшли його вночі. Підкинули нам. У підїзді. Не знаю, хто. Він дуже плакав І був холодний, як лід. У нас вдома ніхто не допоміг би. Я просто взяла його і принесла сюди.
У коридорі завмерло важке мовчання. Навіть досвідчені лікарі не знали, що сказати. Поліцейський, зазвичай суворий, опустив очі.
А де твої батьки? обережно запитала медсестра.
Дівчинка зітхнула, як доросла, яка занадто рано змужніла.
Мама не в собі. Вона пє. Тато пішов давно. Ми його багато років не бачили. Я сама веду господарство. Але це це вже не під силу нікому. Я знала, що тільки ви допоможете йому.
Її слова пролунали, як вирок, але ще більше як благання. Лікарі переглянулися. Незабаром один із них повернувся з поганою новиною у дитини висока температура, сильний жар, але шанси є.
Він виживе. Дякую тобі, сказав лікар, дивлячись на дівчинку з повагою.
Тільки тоді сльози, які вона стримувала, прорвалися. Вона не плакала, бо була сильною. Але тепер, коли братик був у безпеці, її захист дав тріщину.
Я можу бути з ним? Поки він не всипить?
Лікарі погодилися. Її пустили до палати, де на маленькому ліжечку лежав хлопчик. Його щічки палали від жару, але дихання вже було рівнішим. Дівчинка взяла його крихітну ручку у свою і почала шепотіти:
Я тут, малюку. Я поруч. Не бійся. Я завжди буду з тобою.
А за дверима йшла зовсім інша розмова. Лікарі, соціальні працівники та поліція обговорювали ситуацію, яка вражала своєю жорстокістю і водночас людяністю.
Ця родина давно в обліку як неблагополучна, казала соцпрацівниця. Мати пиячить, сусіді скаржилися, що дівчинка живе майже сама. Але ніхто не втручався.
І ось результат: дванадцятирічна дівчинка рятує дитину, як справжній герой. А ми стояли і дивилися, як усе йде під укіс.
Ми не можемо повернути її додому. Це небезпечно. Але і до дитбудинку їх віддавати не можна вона його вже полюбила, як рідного.
Коли дівчинку запросили до кабінету, вона одразу зрозуміла, що йдеться про її долю.
Ви хочете нас розлучити?
Ні, мяко відповіла жінка з опіки. Ми хочемо вам допомогти. Але скажи правду: ти справді знайшла його?
Дівчинка кивнула.
Він був у картонній коробці. На ньому була записка: «Будь ласка, врятуйте його. Я не можу бути матірю». Почерк не мамин. Я не могла залишити його там. Просто не могла.
Соціальниця обняла її, як рідна.
Ти дуже сильна. Знаєш це?
Дівчинка знову кивнула, витираючи сльози.
Нас розлучать?
Ні, якщо все буде добре. Ми знайдемо для вас безпечне місце. Де буде тепло, їжа, світло. Головне ви будете разом.
Через кілька днів вони опинилися в тимчасовому притулку. Дівчинка що-вечора сиділа біля ліжечка братика, співаючи йому пісні, які памятала з дитинства. Попереду чекали суди, перевірки, нові люди. Але вона знала одне: як би дорослі не вирішували, вона буде поруч. Завжди.
**Минуло три роки.**
Сонце сяяло на траві біля заміського будиночка. На гойдалках сміявся хлопчик років трьох. Поруч стояла пятнадцятирічна дівчина вже доросліша, але з тим самим добрим поглядом. Це була вона та сама дівчинка, що принесла дитину до лікарні. Тепер її звали Оксана.
Життя змінилося. Після довгих судів і перевірок матір позбавили батьківських прав, а Оксану визнали досить зрілою, щоб залишитися з братом. Спочатку їх перевели до спецпритулку, а потім знайшлася сімя