«Це не моя дитина», — сказав мільйонер, коли вигнав дружину з немовлям. Та якщо б він знав правду…

“Це не моя дитина”, холодно прозвучало з уст мільйонера, перш ніж він наказав дружині забрати немовля й піти. Якби він тільки знав
“Хто це?” голос Дмитра Васильовича був твердем, як криця, коли Ганна переступила поріг, притискаючи до грудей новонародженого. В його погляді не було ні радості, ні ніжності лише спалах гніву. “Ти справді думаєш, що я це прийму?”
Він щойно повернувся з чергової відрядження: контракти, наради, перельоти його життя давно перетворилося на бігову доріжку між залами очікування та переговорними кімнатами. Ганна знала це ще до весілля і змирилася.
Вони зустрілися, коли їй було дев’ятнадцять: першокурсниця медфаку й чоловік із тих, про яких вона колись малювала у шкільному щоденнику успішний, впевнений, непорушний. Скеля, за якою можна сховатися. З ним, вірила вона, буде безпечно.
Але в день, який мав стати одним із найщасливіших, все обернулося кошмаром. Дмитро глянув на дитину, і його обличчя змінилося. Він заважався а потім його голос впав, як ніж.
“Подивися на нього жодної риси моєї. Це не мій син, чуєш? Ти мене за дурня вважаєш? У які ігри ти граєш?”
Слова били, як батіг. Ганна застигла, серце глухо калатало в горлі, голова дзвеніла від жаху. Чоловік, якому вона довірила все, звинувачував її у зраді. Вона любила його всією душею, відмовилася від мрій, від колишнього життя лише щоб стати його дружиною, народити дитину, створити родину. А тепер він говорив з нею, як із ворогом.
Її мати попереджала.
“Що ти в ньому знайшла, Галю?” казала Марія Іванівна. “Він вдвічі старший за тебе. У нього вже є дитина. Навіщо добровільно ставати мачу́хою?”
Але Ганна, засліплена першим коханням, не слухала. Для неї Дмитро був не просто чоловіком він був долею, захистом, якого їй завжди бракувало. Виросла без батька, вона шукала сильного, надійного, того, хто створить родину, яку вона так працювала назвати своєю.
Марія була обережна: для жінки її віку Дмитро був рівним, але не парою для дочки. А для Ганни він був щастям. Вона заїхала у великий будинок і почала мріяти.
Життя спочатку здавалося ідеальним. Ганна продовжила навчання, виконуючи міцну мрію матері Марья теж хотіла стати лікарем, але рання вагітність і ненадійний чоловік перекреслили цей шлях. Виховавши дочку сама, вона залишила в її серці порожнечу, яка штовхала Ганну до пошуків “справжнього” чоловіка.
Дмитро заповнив цю порожнечу. Вона мріяла про сина, про повноцінну родину. Через два роки після весілля дізналася, що вагітна. Новина освітила її, як весняне сонце.
Мати схвилювалася: “Галю, а твій диплом? Ти що, все кинеш?”
Тривога була справедливою: медицина вимагає жертв екзамени, практики, безперервний стрес. Але перед тим, що росло в ній, ніщо інше не мало значення. Дитина це сенс усього.
“Я повернуся після декрету, тихо сказала вона. Я хочу більше одного. Двох, може, трьох. Це займе час.”
Ці слова збудили жах у серці Марії. Вона знала, що значить виховувати дитину самій.
Коли Дмитро вигнав Ганну, щось зламалося в Марії. Вона притиснула дочку й онука, голос тремтів від люті:
“Він що, з глузду зїхав? Як він міг? Де його совість? Я тебе знаю ти ніколи б не зрадила.”
Але всі попередження й роки м’яких порад розбивалися об упряму віру Ганни в кохання. Все, що могла тепер сказати Марія, звучало гірко й просто:
“Я ж казала, хто він. Ти не хотіла бачити.”
Ганна не мала сил сперечатися. Буря всередині залишила лише біль. Вона уявляла інший прийом: Дмитро бере дитину на руки, дякує, обіймає троє, нарешті, разом. А натомість холод, злість, звинувачення.
“Геть, зраднице! кричав він. З ким ти була? Думаєш, я не здогадуюся? Я дав тобі все! Без мене ти б тіснилася в гуртожитку, зубрила літературу на медфаці, працювала б у забутому богом диспансері. Ти нічого не вмієш. І ти принесла в мій дім чужу дитину?”
Ганна, тремтячи, намагалася достукатися. Благала, запевняла, що він помиляється, просила опам’ятатися.
“Дмитре, пригадай, як ти привіз свою доньку додому? Вона теж не відразу була схожа. Діти змінюються: очі, ніс, міміка проявляються з часом. Ти ж доросла людина. Як можна не розуміти?”
“Брехня! відрізав він. Моя донька була моєю копією з першого дня. Цей хлопчина не від мене. Збирай речі. І не розглядай на копійку!”
“Будь ласка, шепотіла Ганна крізь сльози. Це твій син. Зроби тест ДНК він доведе. Я ніколи не брав. Прошу повір хоча б трохи.”
“Бігати по лабораторіях і соромитися? Думаєш, я наївний? Все! Кінець!”
Він потонув у своїй упевненості. Н