Connect with us

З життя

Відверте спілкування душею

Published

on

Знову наближався Новий рік. Увесь Київ у метушні, у торгових центрах тепло та яскраво, людно, скрізь чути новорічні пісні, які всі вже знають напамять.

А Маряні зовсім невесело. Цей рік був тяжким для неї та її мами Ганни вони вчилися жити без батька. Маряна вже доросла, одружена, має десятирічного сина Ярослава.

Рік тому, напередодні Нового року, помер її тато. Їй було так боляче, що вона навіть не відразу зрозуміла мамі ще гірше.

Роман Іванович був добрим, турботливим чоловіком і батьком. Викладав економіку в університеті й завжди казав:

“Вони всі мої діти, я на них не серджусь. А вони мені вдячні. За всі роки не було жодного конфлікту були питання, але ми їх разом вирішували”.

“Так, тату, про тебе всі говорять із повагою”, підтверджувала донька.

Роман Іванович любив старі кінофільми, сміявся так, що всі навколо підхоплювали, гуляв із донькою в дитинстві. Іноді вся родина йшла в кіно чи парк, а у відпустку завжди подорожували втрьох.

Маряна бачила, як тато ніжно ставиться до мами, тому й собі шукала чоловіка схожого на нього. І знайшла вона щаслива у шлюбі. Після весілля вони оселилися у квартирі, яку їм подарували батьки.

Все було добре. Але три роки тому у Романа Івановича раптом знайшли рак. Ганна з донькою були в шоці, а він їх заспокоював:

“Нічого, дівчатка, так просто ви від мене не позбудетесь”, жартував він, але в очах була пустка.

А рік тому його не стало.

“У моїй памяті назавжди залишиться звук мерзлої землі про труну, мамині ридання, тихий дзвін тарілок на поминках”, думала іноді Маряна.

Тепер вона постійно боялася за матір. Коли вони повернулися додому після похорону, Ганна, не роздягаючись, пішла у кімнату й сіла у крісло, де завжди сидів її чоловік. Мовчала, дивилася в одну точку. Маряна теж не знала, що казати вона була зламана горем.

“Я не зможу”, почула вона мамині слова.

Підійшла, взяла її холодні руки у свої.

“Що не зможеш, мамо?”

Ганна подивилася на доньку, наче не розуміючи питання, і тихо прошепотіла:

“Жити без нього. Не зможу.”

Тільки тоді Маряна зрозуміла як би їй не було важко, мамі ще важче.

З того дня минув рік. Ганна з донькою вчилися жити далі. Маряна поступово звикала, що більше не почує батькового голосу по телефону. Раніше, приходячи до батьків, вона завжди бачила знайому сиву голову у кріслі навпроти телевізора. А тепер його не було. Вона чекала, коли загоїться біль у душі, але до нього додався ще й страх за матір.

“Господи, тільки б мама витримала”, прокидаючись серед ночі, думала вона, і ця думка не давала їй спокою.

Вона брала телефон і дзвонила матері не вночі, але вранці, вдень чи вечором. Страшно боялася за неї.

“Маряно, не мучай себе”, заспокоював чоловік Богдан. “Подивися на себе осунулася, нерви на межі. З мамою все буде добре. Давай час”.

“Мабуть, ти правий, Богдане. Але я кожен раз, коли бачу маму, лякаюся. Вона змінилася до невпізнання. Про що вона думає? Треба запросити її до нас”.

Маряна подзвонила. Мама відповіла тихим голосом.

“Так, доню”

“Мамо, приїжджай до нас. Сьогодні вихідний, підемо з Ярославом у парк. Ну не сиди ж сама”.

“Ні, доню, дякую. Не хочеться мені нікуди йти. Я не сама у думках із татом”.

“Саме тому треба вийти. Мамо, приїжджай”, умовляла вона, але мати відмовилася.

Вона подивилася на Богдана.

“Як її витягти з дому? Коли я приходжу, вона рада, але виходити не хоче”.

“Терпіння, Маряно. Потрібен час”.

Сьогодні рік, як не стало Романа Івановича. Завтра Новий рік. Життя йде далі. Вранці Маряна подзвонила матері, але та не відповіла. Вона подзвонила знову і знову. Трубку не брали. Це було не схоже на маму вона завжди на звязку.

Маряна схопила ключі, вибігла з дому. Серце билося так, що ось-ось вискочить.

“Господи, тільки б нічого не сталося”, шепотіла вона, відчиняючи двері.

У квартирі було тихо. На кухні записка:

“Рідна моя донечко, ти знаєш, як я тебе люблю. Щоб не сталося, памятай це”.

Маряна сіла, ноги підкосились. В очах потемніло. Вона перечитувала записку знову й знову.

“Все, чого боїшся, стається”, пронеслося в голові.

На столі стояла чашка чай ще не висих.

“Мама пішла нещодавно. Може, ще не пізно!”

Вона вибігла, роздумуючи:

“Куди вона могла піти? Магазин? Але записка”

Телефон мовчав. Раптом її осяяло:

“Кладовище”.

Підїхавши до воріт, вона кинулася до батькової могили. Кладовище було пусте хто піде туди напередМаряна побачила матір, що стояла, схилившись над могилою, і, не зупиняючись, кинулася до неї, обіймаючи так міцно, ніби боялась, що та зникне.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

двадцять − чотири =

Також цікаво:

З життя10 хвилин ago

A Young Girl Walked into an Upscale London Jeweller’s, Hand in Hand with Her Father

8th March A young girl toddled into an elegant jewellers in Mayfair, her small hand wrapped securely in mine. She...

З життя3 години ago

The courtroom was so silent you could hear the flicker of paper turning.

The courtroom was silent, the only sound the faint shuffle of paper against mahogany. High upon her bench, Judge Margaret...

З життя4 години ago

The Housekeeper in the Kitchen

The scullery sat just off the grand hall, within earshot of the violins but tucked far enough away to remind...

З життя6 години ago

The airport bustled with its usual rush, just like any ordinary day.

The airport bustled like any other day in London Heathrow. Suitcases rumbling along. Metal detector whirring. Plastic trays gliding down...

З життя10 години ago

The café pulsed with that delicate midday quiet—a fleeting calm that seemed both precious and borrowed.

The café dozed in that peculiar lull of lunchtime the sort of hush that feels borrowed and ready to be...

З життя15 години ago

The young girl had already made up her mind: she’d rather be called a thief than watch the baby spend another night in tears.

The little girl had already made up her mindshed rather be called a thief than watch the baby cry himself...

З життя15 години ago

She’d cleaned his office for years… Then she stunned the entire board by firing him on the spot

Eleanor arrived at Bainbridge & Collingwood every morning at 5:47 a.m. Not because she was required to. She simply liked...

З життя18 години ago

The garden seemed far too tranquil for any falsehoods to linger.

The garden was far too serene for a lie. The last rays of sunlight filtered gently through the branches above,...