Лише про це і мріяв – полежати в комфорті

Колись у селі всі знали й не любили Ярему за його нестерпний характер. Був він одружений з Олесею, тихою жінкою, але зі своїм тягарем не могла подарувати йому дітей. Прожили вони дванадцять років, а дітей так і не було.

І раптом як грім серед ясного неба: Олеся померла. Мати її знала, що доньку щось турбувало, але та ніколи не скаржилася.

Доню, щось ти недобре виглядаєш останнім часом, питала мати, коли та рідко заходила до батьків.

Нічого, мамо, нічого. Буває слабкість, голова крутиться, але я відлежуся й далі піду. Не журися, заспокоювала вона.

Олеся не любила нарікати, особливо перед чоловіком він не терпів, коли жінка скаржилася на головний біль чи ще щось.

Не треба прикидатися, знаю я вас, баб. У вас завжди щось болить. Робити не хочеш, от і жалієшся. Не нарікай, ніхто тебе тут не жалітиме, лунала у відповідь його груба лайка.

Після похорону минув рік. Ярема жив сам, але думки про новий шлюб його не покидали. Одному важко, хоч і звик жити, як вовк-самітник. Придивлявся до жінок.

За дружину треба брати бездітну, думав він. Чужі діти мені не потрібні. Правда, жінки мого віку вже всі з дітьми. Треба шукати молодшу. Та й не кожна за мене піде

Ярема розумів його характер відштовхував усіх. Друзів у нього не було, і не кожна жінка погодилася б стати його дружиною. Випад припав на Марічку скромну, непомітну, але працьовиту дівчину.

Одного разу він зустрів її правду кажучи, спеціально чекав:

Марічко, підійди сюди, покликав, коли вона проходила повз його хати.

Вона підняла очі, побачила Ярему у ворітцях і підійшла.

Добрий день, тихо привіталася.

Що там, буркнув він. Слухай, ось я на тебе дивлюся А не пішла б ти за мене? Самотній я, господарство міцне. Житимемо добре, дітей народимо. А то нема в мене нащадків.

Ой, не знаю почервоніла від несподіванки Марічка. Треба з матірю порадитися.

Радися. Я ввечері зайду.

Марічка прийшла додому й прямо сказала:

Мамо, мабуть, вийду заміж.

Як так? За кого? У тебе ж і парубка нема.

Ярема сьогодні приходитиме

Ой, доню, він же набагато старший! Подумай, чи варто йти за нього. Характер у нього важкий. Недарма всі шепочуться, що попередню дружину в труну загнав чи то роботою, чи то може Хто його знає, чужа сімя темні ліси.

Мамо, що мені думати? Женихи до мене не стоять у черзі, а роки йдуть. А може, все це наклеп

Марічка вийшла за Ярему. Перший час у селі багато говорили. Дехто жалів її:

Даремно дівка за нього пішла. Жорстокий він, непривітний.

А інші казали:

Пощастило Яремі. Скромницю взяв буде його слухати й працювати.

Так воно й було. Ярема з односельцями не водився, з тещею сварився, а Марічку рідко відпускав до матері.

Деспот, як є, шепотіла мати, коли дочка іноді, крадькома, прибігала до неї.

Мамо, усе добре. Я знайду до нього підхід. Він лається, а я мовчу. Хай собі бурчить, я тільки Бога молю й терпіння прошу, заспокоювала вона.

Ох, доню, з таким скнарою доведеться тобі все життя молитися, плакала мати.

Та Марічка народила двох синів за пять років. Не сказати, щоб Ярема не любив дітей але по-своєму. Бурчав на них, лаяв. А мати вчила хлопців:

Тримайтеся подалі від батька, щоб під гарячу руку не потрапили.

Дітлахи швидко зрозуміли краще не зявлятися на очі. Підростали, але Ярема все одно був незадоволений.

Де ці ледащі гуляють? У хаті треба допомагати, а вони десь носяться! Це ти їх привчила тікати з дому! гарчав він, а то й ревів на весь двір.

Марічка звикла до його криків махне рукою й мовчить. Хоч і молодша за нього, але мудріша. Все господарство трималося на ній. А Ярема останнім часом частіше взявся за горілку й сварився. Лаяв усіх на світі.

Селяни уникали його знали, що звязків із ним не варто заводити. Із його подвіря часто лунали крики:

Набридли ви мені! Працюю з ранку до ночі, годую вас, а вдома ніякої пошани!

Хрипкий і пяний голос лунав по всьому селу. Марічка іноді встромляла слово:

Сам хотів одружитися, сам дітей хотів! Чого тепер не вистачає? А скільки сам пропиває, не рахуєш?

Але краще б мовчала замовчати його було неможливо.

Набридли всі! Спокою нема! І дітей проти мене налаштовуєш! І не рахуй, скільки я випиваю на своє пю!

Марічко, як ти його терпиш? плакала мати. Я б давно втекла! Навіщо з ним мучитися?

Дітей треба підняти, мамо. Нехай собі кричить, я звикла. Терплю заради синів.

Селяни дивувалися її терпінню.

Ну й Марічка Я вона все це виносить?

Час минав. СиІ ось одного ранку Ярема так і не підвівся, а коли Марічка заглянула до хати, побачила його лежачим на поді, без руху, як довгоочікуваний спокій, що нарешті прийшов.