З життя
Піца і кава для бездомного: записка, що змінила моє життя

Мене звуть Олесь Шевченко, і я живу у Вінниці, де річка Південний Буг несе свої води крізь сіре небо Поділля. Ніколи не вважав себе святим. Так, міг поступитись місцем у трамваї, допомогти бабусі з торбами, переказати кілька гривень на збір та й усе. У кожного є межа, за яку ми рідко виходимо. Але того вечора щось у мені зламалось, і я переступив її.
Повертався додому після важкого дня. Мороз проймав до кісток, сніг хлюпав у черевиках, а в голові була лише одна думка швидше потрапити у тепло, заварити каву й загорнутись у ковдру. Біля невеликої кав’ярні на розі я побачив його бездомного. Він сидів на шматку картону, згорнувшись від холоду, закутаний у пошарпаний плащ. Перед ним лежав порожній пластиковий стаканчик німий біль, який ніхто не бачив. Люди проходили повз, відводячи погляди, наче його не існувало. Я вже хотів пройти далі, але зупинився. Чому? Можливо, через його погляд втомлений, пустий, але з якоюсь глибокою покірністю долі.
Хочеш поїсти? вирвалось у мене несподівано навіть для себе. Він повільно підняв голову, подивився з нерозумінням, ніби перевіряючи, чи не жартую я, і кивнув: «Так якщо не важко». Увійшов у кав’ярню, замовив велику піцу з сиром і гарячу каву. Поки чекав, дивився на нього крізь вікно самотню постать у наступаючих сутінках. Повернувшись, простягнув їжу. Його губи здригнулись у слабкій усмішці: «Дякую», прошепотів він, беручи коробку тремтячими, синющими пальцями.
Я вже повертався, коли він раптом кликнув: «Почекай!» і, порпаючись у кишені, дістав зімятий папірець, складений удвоє. «Візьми», сказав він. «Що це?» спитав я. «Просто прочитаєш потім». Засунув записку до кишені й пішов, майже забувши про неї. Згадав лише ввечері, переодягаючись. Розгорнув літери були нерівні, але чіткі: «Якщо ти це читаєш, значить, у тобі є доброта. Знай: воно до тебе повернеться». Перечитував ці слова знову й знову. Вони були прості, навіть банальні, але щось у них чіплялось за серце, немов гачок.
Наступного дня, проходячи повз ту саму кав’ярню, мимоволі шукав його поглядом. Але картонки вже не було він зник. Минуло кілька тижнів, історія почала стиратись із памяті. А потім пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік у охайному одязі, з підстриженим волоссям і знайомими очима. «Не впізнаєш?» усміхнувся він. Я розгубився, але він підказав: «Ми бачились біля кафе ти купив мені піцу того вечора». І тоді я зрозумів це був він, той самий бездомний, тільки тепер інший, живий.
«Я знайшов роботу, почав він, сяючи. Зняв кімнату. А ще зважився звернутись до старого друга, і він витягнув мене з тієї прірви». Я дивився на нього, не знаючи, що відповісти: «Це неймовірно». Він кивнув: «Я прийшов подякувати. Того вечора я був на дні. Хотів здатись, просто замерзнути там, на картоні Але твоя доброта дала мені іскру. Я зрозумів, що ще можу боротись». Його голос тремтів, а всередині мене розливалось незвичне тепло. «Дякую тобі», повторив він, міцно потиснувши мою руку. Двері зачинились, а я стояв, дивлячись у порожнечу, і раптом усвідомив: одна маленька дТепер кожного разу, коли холодний вітер пронизує до кісток, я дивлюся в обличчя незнайомцям, шукаючи в їхніх очах ту саму іскру, що колись змінила мене.
