Їй не знайдеться гідних

Мати Олесі лиш важко зітхала, дивлячись на свою красуню доньку. Марія ніяк не може переконати доньку, що не варто все життя чекати князя на білому коні. Не дочекатися.

Олесю, ти ніби в казці живеш. Подивись, скільки навколо тебе гідних хлопців. Твої однокласники Вітько і Андрійко дуже гарні парубки, і крутяться біля тебе постійно. Чому ти відмовляєш їм, коли вони ввечері приходять до нашого двору? Чому не виходиш? Пройшлася б, поговорила, може, і зрозуміла б, що в простих хлопців теж може бути гарна душа.

Мам, мені не потрібна гарна душа. Мені треба, щоб хлопець був вродливий, а в нашому селі таких немає, немає гідних мене. Ти подивись на мене! Невже є хоч один хлопець у селі, який вартий мене? говорила Олеся, випрямляючи спину, через що її струнка постать ставала ще витонченішою, а вже про личко й мовчати.

Мати лише похитувала головою.

Доню, не родись красивою, а родись щасливою. Ця приказка існує віками, і життя завжди це підтверджує.

Скільки разів чула Олеся ці слова з дитинства, але не замислювалася, і чим старша ставала, тим більше була впевнена, що красива людина завжди буде щасливою Змалку вона звикла, що всі нею захоплюються.

Ах, яка гарна дівчинка! Ах які оченята, ах яка чарівниця, а вона усміхалася й раділа, а хтось частував цукеркою, від якої вона ніколи не відмовлялася.

У садочку на святах вона завжди була принцесою, а в школі кожна дівчинка їй заздрила, усім хотілося бути схожими на неї. Олеся не розуміла, що надмір уваги й захоплення можуть зіграти з нею злий жарт, Марія часто про це думала. І все ж, подорослішавши, знаючи собі ціну, вона хотіла бачити поруч такого ж красеня. А ті однокласники й знайомі, що крутилися біля неї й пропонували дружбу, бачили лише її глузливу посмішку.

Невже вони не бачать, хто я, а хто вони думала вона.

Марія, як могла, намагалася вкласти доньці в голову, що гарні чоловіки рідко стають добрими чоловіками. Але Олеся була впевнена в протилежному. У школі вчилася посередньо, після школи вступила лише до технікуму. І там не знайшла собі гідного хлопця.

Мам, не потрібні мені звичайні Вітьки й Андрійки, все одно дочекаюся свого щастя, говорила вона матері, коли та заводила розмову про заміжжя.

Хлопців навколо неї завжди було вдосталь. Закінчивши навчання, Олеся працювала у сільраді. Але з часом місцеві парубки зрозуміли, що вона для них недосяжна, і перестали звертати на неї увагу. Однокласниці й однокласники вже повідружувалися, народили дітей, а вона все сама.

Мам, я їду у райцентр, що тут у селі? Там моє щастя, а тут мене ніхто не зачепив. Усі якісь звичайні, селюки, не для мене вони. Немає в місцевих хлопцях краси, яка мені потрібна, якось повідомила вона Марії й поїхала.

Мати спокійно сприйняла її слова. Вона вже втомилася переконувати доньку, доводити, що краса красою, а час іде. А родини в Олесі все немає. Подруги при зустрічі хваляться своїми малятами й родинним щастям, а Марія навіть не знає, що сказати про доньку.

Олесі виповнилося тридцять, а вона все сама, не може зустріти такого красеня, щоб запалив її серце. А час ішов, їй уже тридцять сім. Та ось пощастило влаштуватися у солидну фірму. І пощастило з директором. Саме таким вона уявляла свого майбутнього чоловіка. Його манери, його мова, його жести, усмішка та ямочка на підборідді, а особливо правильні риси обличчя справили на неї враження.

Ігор був першим чоловіком, який її зацікавив, на якому вона зупинила свій вибір. І не маІгор захопився нею з першого погляду, але коли Олеся намагалася привязати його до себе, він раптом зник, і лише через роки вона дізналася, що він переїхав за кордон, залишивши її з самотністю, яку вона так довго носила у своєму серці.