12 років мовчання: листівка з одним словом…

**Щоденник**

Дванадцять років минуло. Я не бачив батька. Не чув його голосу. А потім прийшла листівка. Один напис. Одне слово. «Пробач».

Був ранок. Я мив руки, а фарба під нігтями не змивалася. Холодна вода пекла, як і спогади. Ті самі, з дня нашої останньої сварки.

Поштар залишив листівку на столі. Вона лежала там, мов небезпека, яку я боявся взяти в руки. Та ж самісінька батькова рука акуратна, як у нотаріуса. Зворот: «Пробач». І більше нічого.

Дванадцять років тому я був двадцятидвохрічним випускником юридичного. Батько сидів у кабінеті, перебираючи папери. Підняв погляд:

Завтра о девятій зустріч із Леонідом Васильовичем.

Його партнер. Впливовий адвокат.

Тату, нам треба поговорити.

Він поклав папери. Посумнішав.

Кажи.

Я не піду до Леоніда Васильовича.

Тиша. Така густа, що в вухах дзвеніло.

Не розумію.

Я не хочу бути юристом.

Батько підвівся. Підійшов до вікна. Стояв спиною.

А ким?

Художником.

Обернувся. Спочатку здивування. Потім гнів.

Художником? Серйозно?

Так.

Я памятаю кожне слово. Кожну його інтонацію.

Пять років навчання! Пять!

Я вчився для тебе. Не для себе.

Для родини! Для майбутнього!

Його обличчя червоніло, мов після бігу. Він ходив по кабінету, бурмочучи:

Художники голодують.

Не всі.

Більшість.

Я дістав з рюкзака папку з малюнками.

Подивись.

Він перегортав сторінки. Без емоцій.

Хобі. Непогане хобі.

Це моє життя.

Папка лягла на стіл, немов у смітник.

Твоє життя право. Все інше дурниці.

Тепер листівка у моїх руках. На ній «Зоряна ніч» Ван Гога. Випадковість? Чи знак?

Я поставив її на полицю. Поряд фото з дитинства. На рибалці. Батько ще сміявся тоді. До маминої смерті. До того, як замкнувся у собі.

Мама б зрозуміла, сказав я тоді.

Помилка.

Не смій її згадувати!

Та це ж правда!

Правда? Ти егоїст!

Дві години криків. Ображених слів.

Ти розчарування.

А ти деспот.

Він розчинив двері.

Іди геть. І не повертайся.

Я вийшов. Двері гримкнули. Назавжди.

Дванадцять років.

Телефон у руці. Батьків номер. Що сказати? «Привіт»?

Я поклав телефон і підійшов до мольберта. Портрет батька. Малював його рік.

Його обличчя суворе, але очі самотні. Такі, якими я їх запамятав.

Вечір. Марина фарбує нігті.

Прийшла листівка, кажу.

Від кого?

Від тата.

Вона завмерла.

Що написав?

«Пробач».

Вона подивилася на мене.

Що будеш робити?

Не знаю.

Він старий. Зрозумів, що помилився.

Запізно.

Ніколи не пізно.

Ніч. Темрява. Думки.

Батько не лиходій. Просто людина, яка боялася втратити ще й сина.

Я теж був різким.

Вранці взяв портрет.

Куди? спитала Марина.

До тата.

Будинок не змінився. Тільки здавався меншим.

Я натиснув дзвінок.

Кроки. Двері відчиняються.

Батько. Сивий. Старий.

Андрію?

Привіт, тату.

Він запросив увійти. У будинку пахло маминими духами.

На стінах мої дитячі малюнки.

Ти їх зберіг?

Звісно.

Чай. Тремтливі руки.

Пробач, прошепотів він.

І ти мене пробач.

Я показав йому портрет.

Це ти.

Він довго дивився.

Схожий?

Дуже.

Потім він дістав ту саму папку. Мої малюнки.

Я зберігав їх.

Мама б підтримала.

Так.

Ми говорили цілий день.

Вечір. Проводив мене до хвіртки.

Приходь ще.

Прийду.

Обійнялися.

Люблю тебе, сину.

І я тебе, тату.

Листівка в кишені. Одне слово змінило все.

Тиждень потому він прийшов до нас. Познайомився з Мариною.

Гарна дружина, сказав. Бережи.

У майстерні він розглядав мої роботи.

Талант.

Від мами.

І трохи від мене.

Сміялися.

Він захотів купити портрет.

Не продам. Подарую.

Обійняв мене.

Дякую.

Дванадцять років розтанули.

Сімя знову разом.

Іноді треба загубитися, щоб знайти один одного.

Пробачення дає шанс. Любов силу ним скористатися.