З життя
Дочка боялася залишитися з бабусею, поки я на роботі: я вирішила встановити приховану камеру і побачила щось жахливе
Донька боялася залишатися з бабусею, поки я на роботі: я вирішила встановити приховану камеру й побачила щось жахливе
Коли донечка була ще зовсім маленькою, я не планувала виходити на роботу так рано. Але обставини змусили, й вибору в мене майже не залишилося. Часу шукати няню зовсім не було усе сталося раптово. Тоді свекруха сама запропонувала:
Залишай її зі мною. Я все одно вдома, мені лише в радість.
Спочатку я навіть зітхнула з полегшенням. Хто, як не бабуся, подбає краще? Перший тиждень усе було спокійно. Я йшла з легким сердцем, а поверталася й бачила їх удвох вони ніби гралися, і донька виглядала щасливою.
Але незабаром щось змінилося. Моя мала ставала все більш замкненою. Вона прокидалася вночі з криком, міцно обіймала мене, ніби боялася, що я зникну. Удень вона була мовчазною й сумною, а коли я поверталася з роботи, не відходила від мене.
Одного ранку, коли я збиралася на роботу, донька схопила мене за руку й тихо, майже шепотом, промовила:
Мамо не залишай мене з бабусею. Я не хочу
Я збентежилася. Подумала, що це просто дитячий каприз, можливо, щось надумала, чи бабуся щось заборонила, й вони посварилися. Але ці слова застрягли у мене в голові.
Наступного дня я вирішила поставити камеру. Просто, щоб переконатися, що все гаразд.
Коли ввечері я увімкнула запис і побачила, що коїться вдома без мене, то завмерла від жаху. Я не думала, що рідна бабуся може так поводитися з дитиною
На екрані я побачила, як донечка сиділа на килимку з іграшками. Свекруха поруч. Але варто було малій заплакати, як бабуся різко схопила її, потягнула до шафи й буквально засунула всередину.
Чути було, як донька плаче й стукає з темряви, а свекруха спокійно сиділа у кріслі, ніби нічого не траплялося.
Ось там і поплач, холодно кинула вона.
Я вже хотіла вимкнути запис, але продовжила дивитися. І побачила, як через деякий час, коли донечка знову вийшла й намагалася обійняти її, бабуся відштовхнула її й різко стиснула маленьку ручку так сильно, що дитина скрикнула від болю.
Потім вона нахилилася й прошипіла:
Замовкни. Інакше знову підеш у шафу. Сьогодні залишишся без їжі.
У мене тремтіли руки. Я сиділа перед екраном і розуміла, що це не капризи, не вигадки моєї дитини це пекло, в якому вона жила, поки я заробляла на нас.
Я забрала доньку негайно. Камеру із записами віднесла до поліції. Суд тривав довго, але докази були беззаперечними.
З того часу я зрозуміла: рідна кров не завжди рідна душа. І іноді жахливі речі трапляються там, де ти їх найменш очікуєш.
