З життя
Спадок забуття: сповідь з дому престарілих

Ой, донечко, присядь, розповім тобі одну історію зі свого життя. От я тут, у будинку для літніх, а думки мої постійно повертаються до того дня, коли зібрала своїх дітей оголосити заповіт. Прийшло їх пятеро, і кожен дивився по-своєму хтось нетерпляче, ніби чекав на потяг до кращого життя, а хтось сидів тихо, мов і був тут, та й ні.
Ганнуся, старша, у своїй шовковій блузці з блискучим браслетом, поспішала, бо “зустріч через годину”, розумієш? У неї ж карєра, бізнес, “важливі справи”. Василь, другий, підкручував галстук, щось бурмотів про угоду та підморгував, як колись, коли прийшов із ідеєю “розводити равликів на експорт”.
Марічка сиділа в кутку, змарніла від іпотеки, хворих дітей і чоловіка, який ледве виживає. А старший, Богдан, мовчав, як завжди холодний і далекий. Лише Андрійко, наймолодший, нікуди не поспішав, дивився у вікно, був просто присутній.
Я подивилася на них, на пять конвертів переді мною, і зрозуміла треба говорити просто.
Для кожного є лист. Остання моя воля.
Простягнула перший Ганнусі.
Вона впевнено розкрила конверт, чекаючи документів, грошей, спадщини А там пусто. Лише маленьке дзеркальце. Обличчя її перекривилося.
Це що, жарт?! прошепотіла.
Я відповіла тихо:
Там усе, що хотіла тобі залишити. Подивися на себе.
Памятаєш, як півроку тому я зламала ногу й просила допомогти? А вона: “Мамо, у мене депресія!” а потім у соцмережах фото з вечірки.
Далі взяв конверт Василь. Відкрив дзеркало. Нахмурився.
Ти що, нічого нам не залишаєш?! проричав. Ми подамо до суду!
Я глянула на нього суворо:
Памятаєш, як продав татову “Жигулі” за безцінь, а потім їх перепродали за вдвічі дорожче? Ти вкрав не лише гроші ти вкрав спогади. Подивися в дзеркало. Може, побачиш не бізнесмена, а злодія.
Він заревів, погрожував адвокатами, але я стояла на своєму.
Марічка, не витримавши, розплакалася, клялася в любові. Та я знала це лише гра.
Віддала їй конверт. Вона розкрила дзеркало.
За що?! Я ж завжди поруч була!
Ти лише себе жаліла, сказала я. Памятаєш, як просила грошей на “лікування” сина? А потім виявилося, що він здоровий, а ви на море їздили. Твоя “турбота” лише вистава.
Богдан мовчав. Він ніколи нічого не просив, не давав, навіть на батькових похоронах стояв, як статуя. Відкрив свій конверт дзеркало.
Що я зробив не так? спитав рівно.
Ти просто був відсутній, відповіла я.
Нарешті Андрійко. Він не хотів брати, благав не робити цього. Але я сказала:
Треба, сину.
Він відкрив. І там не дзеркало, а справжній заповіт: будинок, рахунки, усе його.
Бо він був єдиний, хто бачив у мені не “дійне корито”, а матір.
Я подивилася на їхні обличчя гнів, розпач, здивування.
Справедливість не падає з неба, сказала я. Її створюють. Сьогодні я створила свою.
І попросила їх піти.
Отак, донечко, життя все розставляє по місцях. Іноді найцінніший спадок дзеркало, щоб побачити правду. А інколи просто любов, яку не купиш за гроші.
