Чарівна казка про кохання та пригоди

Бабусіна казка про Тараса та Марічку

Ой, діточки, присядьте, розповім вам історію, яку тут, у будинку для літніх, мені сусідка розказала. Мене рідня сюди відправила, от і сижу, слухаю різні оповіді та вам переказую. Слухайте ж, що трапилося з Тарасом та його нареченою Марічкою.

Жив собі Тарас, хлопець молодий, після університету у великому місті оселився. Київ шумний, вогні яскраві, життя швидке, немов вітер. Знайшов гарну роботу, зняв квартиру з виглядом на парк усе в нього було добре. А батьки його прості селяни жили в селі, де час ніби зупинився. Городина, кури, старий телевізор ну, знаєте, як буває. Тарас рідко їм дзвонив, увесь у роботі був, то часу не ставало, то сил.

Та одного разу, через два роки, вирішив він до батьків завітати. Не сам, а з Марічкою своєю коханою, нареченою. Каже: «Мамо, тату, це Марічка, моє щастя, моє майбутнє». Відчиняє двері, а там дівчина висока, струнка, волосся рожевого кольору, немудровані татуювання на руках, макіяж яскравий, ніби з кіно. Шкіряна куртка, джинси з дірками, черевики на великій підкові геть не такі, як у селі звикли.

Батько Тараса аж зі стільця підвівся, зблід, наче побачив щось незвичне. А мати долоню до рота притиснула, ледь не скрикнула.

Добрий день, тихо промовила Марічка, крок уперед зробивши.

А мати одразу назад, ніби перед нею не людина, а щось лякаюче. Батько питає: Це жарт, Тарасе? Це твоя наречена?

Так! різко відповів він. Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, проблема?

Мати не втрималася, скрикнула: Подивись на неї! Ніби з ярмарку! Що люди скажуть? А бабуся? У неї ж серце не витримає!

Марічка очі опустила, пальці тремтять, але не плаче лише біль у погляді, старий, знайомий. А Тарас їй: Ми живемо у 2025 році! Вона художниця, з дітьми працює, у притулку для тварин допомагає. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви лише по зовнішності судите?

Мати на табурет сіла, сил немає. Батько мовчки на подвіря вийшов, тиша важка. Тарас шепоче: Пробач, Марічко, я не думав, що так буде

А Марічка раптом голову підняла, в очах гордість: Я розумію. Мене теж не завжди приймали. Але я не зламалася. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати я відкрита.

Взяла його за руку, каже: Поїхали додому.

А надворі дощик закрапав, дрібний, теплий, ніби сльози змиває. Дорога додому мовчазна, Тарас кермо так стискає, що пальці біліють. Сердиться, соромно йому, провина гризе. А Марічка в вікно дивиться, спокійна, лише в очах втома.

Пробач, каже він. Думав, вони спробують тебе зрозуміти.

Тарасе, мяко відповідає вона, це їхній страх, не мій. Ти мене обрав. Це головне.

Минуло кілька днів. Життя йшло своїм