З життя
Тінь минулого: як я залишилася сама серед чужих стін

Ой, дитинко, присядь коло мене, бо розповім тобі історію, яка глибоко в серці сидить, ніби засіла тріска в старих дошках. Історію про мою родину, що розсипалась, як сухий пил на вітрі, і про те, як я опинилась тут, у будинку старших, де дні пливуть поволі, немов вода в тихій річці.
Колись у мене було пятеро дітей як пять зірок на небі, кожна світила по-своєму. Жили ми в селі, де хати стояли міцно, немовилені вітрами часів. Дім наш памятав сміх дітей і теплі вечорниці, а я вірила, що родина це та твердиня, яку не зруйнує жодна буря.
Та згодом все почало розпадатись. Першою пішла Оксана найстарша. Вийшла заміж за багатого купця з Києва, поїхала у вир великого міста. Спочатку листи приходили, потім лише короткі дзвінки, а згодом і вони зникли. Казала, що справи, що час не знаходить. А я все чекала, чи згадає вона про стару матір. Потім почула, що вона живе новим життям, де я вже лише тінь минулого. Тоді вперше відчула, як серце німіє від болю.
Другий Андрійко, син мій найдорожчий. Душа в нього була чутливою, а характер немов грім серед ясного неба. Не знаходив собі місця, блукав між людьми, що лише тягнули його вниз. Я годувала його, молилась за нього, а він все далі відходив. Одного разу прийшов пяний, сказав таке, що й досі болить. А на ранок його не стало пішов і не повернувся. Нічого про нього не чула вже роки.
Третя Соломія, тиха й лагідна. Виїхала в далеке село, вийшла заміж за чоловіка, якого я й не бачила. Рідко писала, а коли приїжджала була чужою, немов і не моя. Коли я захворіла, не приїхала казала, що своїх клопотів повно. Зрозуміла тоді: в її світі мені місця нема.
Четвертий Тарас, працьовитий і вірний, як я. Разом лагодили хату, разом святкували Різдво. Але потім у нього зявилась своя родина, і я стала лише тінню минулого. Дзвінки рідшали, а потім і зовсім стихли. Питала казав, що справи, що життя міняється. А мені лишалося лише згадувати.
Останній Юрко, наймолодший. Він затримався зі мною довше за всіх. Поки був малим, ми були разом. Але потім поїхав у Львів навчатись, знайшов роботу. Обіцяв писати, приїжджати. Але листи ставали рідшими, а потім зовсім припинились. Одного разу завітав на кілька днів і знову зник, залишивши мене саму серед порожніх стін.
Отак, дитинко, я й залишилась одна. Дім, де колись лунав сміх, став тихим, як могила. Намагалась тримати тепло в душі, але роки без рідних що вітер без лісу: виносить усе, що було дороге.
Мене привезли сюди у будинок, де живуть такі, як я. Спочатку було важко, немов мене кинули в прірву. Плакала, згадуючи всіх, хто колись був поруч, хто обіцяв не покидати. Але дні минали, і я навчилась жити серед чужих історій.
Іноді заходять сусідки, розповідають своє, але порожнеча все одно гризе. Мої діти немов старі листи, що вицвіли на сонці.
І от одного вечора, коли сонце ховалось за обрій, я зрозуміла: хоч вони й пішли, хоч я залишилась сама, моя історія це те, що ніхто не забере. І хочу, щоб ти памятала, дитинко: родина не завжди поряд, але любов, яку ми дали, залишається навіки.
Бо навіть у найглибшій темряві знайдеться світло. Можливо, не зорі, а те, що горить у серці. І хоч я тепер тут, у цьому будинку, я все ж тримаю це світло свою віру, свої спогади, свою любов.
Ось така історія, дитино. Не забувай тих, хто тобі рідний, бо час летить, немов птах. Любов найцінніше, що в нас є, навіть якщо вона захована глибоко.
Присядь ще, розповім тобі, як колись співала пісні, що гріли душу, і про те, як важливо вміти відпускати Але це вже іншим вечором, добре?
