З життя
Зникла старенька на зупинці — але реакція людей розтопила серце

Стара жінка зникла на зупинці але те, що сталося далі, розтопило серця
Зупинка біля перехрестя Верби та Третьої мала власну погоду. Влітку листя плело сонячне мереживо на бруківці. Взимку пара від пекарні навпроти обвивала скляну огорожу, ніби теплий подих. Це було звичайне місце три лавки, пошарпана схема маршрутів, потертий смітник але мешканці Вересневого мали звичку зустрічатись тут, наче за ритуалом.
Щодня о 8:15 ранку приходила пані Ганна Коваленко у синьому вовняному пальті, навіть у спеку, бо в кишенях було місце для двох книжок і пакетика з черствілими шматочками хліба для горобців. На голові капелюшок із шовковою квіткою. Вона віталась із водієм автобуса на імя. Іноді сідала, іноді ні. Важливо було те, що вона приходила спокійна, усміхнена, ніби годинник на центральній площі.
Але одного ясного вересневого ранку її не було.
Спершу ніхто не помітив. Хтось запізнювався, автобус вирушив раніше, біля пекарні вишикувалась черга. Але коли автобус відїхав, барістка з кавярні Оксана Шевченко, девятнадцять років, завжди в бігах перебігла через дорогу, щоб поставити гарячу чашку чаю на лавку. «Для вас, пані Ганно», сказала вона нікому, бо так робила щоразу, коли бачила синє пальто. Вона поставила чашку й нахмурилась. На лавці лежали лише крихти від учорашнього хліба й акуратно складений шматок чогось мякого.
Шарф. Блакитний, як безхмарне небо, з маленькою бірочкою.
Оксана підняла його й прочитала напис: «Якщо тобі холодно він твій. Г.К.»
Вона озирнулась. Ні капелюшка, ні книжок, ні пані Ганни.
У іншому кінці міста Юлія Бойко дивилась на миготливий курсор. Молода журналістка «Вересневого вісника», вона зазвичай писала про засідання міськради та списки вибоїн, які «відремонтують, якщо знайдуться кошти». Задзвонив телефон.
Оксана: Щось не так.
Юлія: Що сталося?
Оксана: Пані Ганна не прийшла. Вона ніколи не пропускає. І залишила шарф.
Юлії не потрібно було пояснень. Усі в окрузі знали, хто така «пані Ганна». Якби зупинка мала святу покровительку, нею була б Ганна Коваленко.
Юлія перекинула фотоапарат через плече. «Виходжу», сказала вона редактору. «Людська історія».
Редактор, дід Михайло сивий, із запахом кави та золотим серцем навіть не підвів голови. «Головне, щоб людина була цікава».
На вулиці повітря було різке, від холоду червоніли носи. Юлія підійшла до зупинки, де Оксана стояла, схрестивши руки під фартухом, з блакитним шарфом на шиї. Чашка чаю на лавці парувала, немов вагалась, що робити далі.
«Вона залишила це», сказала Оксана, торкаючись шарфа. «Вона ніколи так не робила. Вона зазвичай віддає їх людям. Чоловікові, що ночує за бібліотекою. Дитині, яка минулої зими чекала без куртки. Вона просто обгортає їх, розумієш? Але залишити шарф просто так…» Голос Оксани задрижав.
Юлія озирнулась. Двері пекарні відчинялись із дзенькотом. Листоноша, Ігор Петренко, зупинився й кивнув. Він теж був частиною цієї зупинки.
«Ти бачив її цього тижня?» запитала Юлія.
Ігор почухав підборіддя. «Вчора бачив, як годувала горобців. Дала мені мятну цукерку, сказала, що повітря «гарне для думок». Вона завжди говорить такі дивні речі. Я відповів, що не мав гарних думок зі школи. Вона
