Незнайомка нагодувала голодну дитину – і багаті господарі були в шоці

Жінка, яка прибирала в будинку, відчула співчуття до сироти й нагодувала його, поки господарі були у відїзді. Коли заможні люди повернулися, вони не могли повірити власним очам.

Марія багато років працювала в домі родини Коваленків. Того дня господарі виїхали, і вона, закінчивши всі справи, вирішила трохи відпочити біля вікна. Раптом її увагу привернув хлопчик, що йшов повз паркан. Він був худим, у пошарпаному одязі й виглядав зовсім знеможеним.

Мабуть, він голодний, подумала Марія, відчувши жаль до бідного дитяти. Глянувши на годинник, вона зрозуміла, що господарі ще не повернуться, і вийшла на подвіря.

Привіт, як тебе звати? лагідно запитала вона, підійшовши до хлопчика, який уважно дивився на дорогу.

Олесь, відповів він, недовірливо озираючись.

Ходімо зі мною, запропонувала Марія. Частуватиму тебе вишневим пирогом.

Хлопчик, не роздумуючи, пішов за нею. Він був страшенно голодний і не їв цілий день.

На кухні Марія відрізала великий шматок пирога й поставила перед Олесем.

Який смак! скрикнув він, відкусивши. Так само моя мама пекла!

А де твоя мама? обережно запитала Марія. Хлопчик зупинився, опустивши очі.

Я шукаю її Вона зникла, тихо промовив він.

Їж, їж, ніжно сказала Марія. Ти обовязково її знайдеш.

У цю мить двері відчинилися господарі повернулися. Марія здригнулася, почувши кроки.

А це в нас хто? здивовано запитав Іван, зазирнувши на кухню. Його очі розширилися, коли він побачив хлопчика.

Кого ти привела, Маріє? суворо спитав він.

Ця дитина шукає маму, він голодний, то я й нагодувала, спокійно відповіла вона, знизавши плечима.

То тепер ти годуєш усіх, хто блукає? А нам байдуже? обурився Іван.

Олесь заплакав, почувши ці слова.

Я піду, промовив він, залишивши недогризений пиріг.

Тетяна втрутилася:

Почекай, хлопчику, мяко сказала вона. Де ти загубив маму?

Тетяна завжди була добрішою за чоловіка, і хоч Іван часто дорікав їй за надмірну мякість, він не міг змінити її вдачу.

Я живу з дідусем, але він злий. Увесь час кричить, зізнався Олесь, дістаючи з кишені стару фотографію. Це мої батьки, колись ми жили разом, сказав він, простягаючи її господарям.

Тетяна взяла фото й завмерла, впізнавши свою доньку Олену.

Іване, це ж наша донька! скрикнула вона тремтячим голосом, передаючи фотографію чоловікові.

Іван недовірливо подивився й узяв її.

Олесю, звідки в тебе це фото? здивовано запитав він.

Я знайшов у дідуся. На звороті була адреса, то я й прийшов сюди. Думав, мама може бути тут, відповів хлопчик, трохи заспокоївшись. Дідусь казав, що мама мене покинула, але я йому не вірю!

Не може бути! повторювала Тетяна, згадуючи, як їхня донька Олена колись втекла з чоловіком на імя Ярослав. Роки про неї не було вісток, а потім вона повернулася і невдовзі загинула в автокатастрофі по дорозі додому. Той день став для них жахливим сном, після якого вони залишилися самі.

А де твій батько? спитав Іван.

Тата немає. Він помер півроку тому, знову заплакав Олесь.

Подружжя було в шоці. Вони знайшли свого онука! Втомлені від самотності, вони вирішили залишити хлопчика в себе.

Знаєш, малий, ми відведемо тебе до твоєї кімнати, сказала Тетяна.

А мама прийде? спитав Олесь.

Твоя мама тепер з татом, сумно відповіла вона.

Олесь зблід.

Незабаром подружжя оформило документи на усиновлення. Дідусь не заперечував, дізнавшись, що хлопчика візьме заможна родина.

Марія була щаслива. Завдяки тому дню, коли вона зустріла хлопчика, господарі знову знайшли радість. З часом Олесь перестав бути бідним сиротою. Він став гарно одягненим хлопчиком з добрими манерами та люблячою родиною.