Батько з рідної землі

**Рідний тато**
Аленка була дуже самостійною дівчинкою. У вісім років вона вміла більше, ніж деякі дорослі. Бабуся навчила її запалювати газову плиту, готувати яєчню та смажити котлети. Прибирати в хаті, прати дрібні речі теж було їй під силу. Дівчинка мала добре серце, завжди всім допомагала: розвеселить сумного, потішить хворого, заспокоїть того, хто кричить. Її любили за жвавий характер та повагу до старших. Вона могла піти на край села, щоб допомогти незнайомій бабусі донести покупки, хоч сама була маленькою і несла сумку обома руками, щоб не волочилася по землі. Жила Аленка переважно у бабусі, а до батьків у місто їздила лише на зиму треба було ходити до школи. У місті їй не подобалось. Матір вона дуже любила та була гарненька, струнка, мов очеретина, і говорила лагідним голосом. Батько був добрий, лише коли тверезий, а тверезів він рідко. Пяний кричав на матір, бив її. Аленку не чіпав, але за матір було болісно. Бабуся лаяла її, щоб розлучалася, але та лише плакала, що не хоче залишати доньку без батька.
На весняних канікулах Аленка, як завжди, була у бабусі. На вулиці танув сніг, скрізь дзюрчали струмочки, щебетали пташки. Дівчинка вирішила покататися на велосипеді:
Бабу, я трохи проїдусь.
Ще рано, скрізь лід.
Та я ж їхатиму дорогою, де земля відтала.
Та йди, все ж утечеш.
Аленка хотіла доїхати до залізничної станції там був асфальтований майданчик, який завжди відтаяв першим. Їхати довгою дорогою було нудно, можна скоротити пустирем, але там ледів. Дівчинка їхала обережно, та раптом побачила поперед себе темну смугу води. Гальмувати було пізно велосипед і одна нога провалилися, але другою вона встигла вчепитися в лід. Ледачим-нелегким витягла велосипед і потягла його до стежки. З будинку біля залізниці вибіг чоловік: побачивши у вікно, як дівчинка провалилася, він швидко вдягнувся і побіг на допомогу.
Дядьку, не йдіть, а то й самі провалитеся! Я сама вилізу, гукнула йому Аленка.
Він лише стояв і стежив, як вона повільно вибирається.
Ти вся мокра, замерзла, ходімо до мене, чоловік підхопив її на руки і заніс у хату, а потім забрав велосипед.
Дядьку, я трохи зігріюся і піду. Бабуся не сердитиметься, вона вже звикла.
Як тебе звати, красуне? Мене дядько Сашко, а це мій син Єгорка, із кімнати вийшов хлопчик років семи на милицях.
Дуже приємно, я Аленка. Що з тобою, Єгорку?
Він такий слухняний, як ти. Я забороняв йому ходити на озеро, а він пішов, на гірці підхопився ось і зламана нога, відповів дядько Сашко. Ну-мо, знімай штани, повісимо на піч, швидко висхнуть.
Він загорнув дівчинку в плед, посадив за стіл і налив гарячого чаю.
У вас журавлина є? спитала вона. У чай треба журавлину, щоб не застудитись.
У кого ж ти така розумна? засміявся дядько Сашко, ставлячи на стіл варення.
У маму. Вона в мене гарна й розумна, тільки батько її бє, а вона плаче.
Розмову перевели на інше, потім увімкнули мультики, поки одяг сохнув. Згодом Аленка зібралась додому бабуся, напевно, вже хвилюється. Чоловік пішов провести її, бо вже смеркало, а Єгор попросив її заходити у гості, бо йому самотньо, особливо коли батько на роботі.
Коли вони підійшли до бабусиного дому, дядько Сашко зупинився:
То ви Та Та ви Танюхина донька? спитав він, і коли Аленка кинулася до мами зі словами про те, що тепер вони можуть бути щасливою сімєю, Татьяна зі сльозами на очах обняла її та Сашку, і всі зрозуміли, що найважливіше це бути поруч з тими, хто тебе справді любить.